Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Куди він веде? — запитав Давид.

— А це має значення? — кинула у відповідь Зоя.

Будівля здригнулася від гучного гуркоту, що розірвав повітря. Двері каплиці розлетілися на шматки. Толю відкинуло від дверей, і всередину полилася чорнота.

Дарклінґ прибув верхи на тіньовому струмені, підтримуваний у повітрі чудовиськами, котрі з безмежною обачністю опустили його ноги на підлогу каплиці.

— Вогонь! — крикнула Тамара.

Пролунали постріли. Нічєвої закрутилися навколо Дарклінґа вихором, мінячись і підпасовуючи форму. Коли в їхні тіла влучали кулі, одна потвора займала місце іншої в гладенькому потоці тіней. Вони навіть на мить не пригальмували.

Нічєвої продовжували накочувати хвилями крізь двері каплички. Толя звівся на ноги й кинувся до мене з пістолями напоготові. Тамара з Малом затиснули мене між собою, гриші вишикувалися перед нами. Я підняла руки, закликаючи світло і готуючись до бійні.

— Розслабся, Аліно, — кинув Дарклінґ. Його крижаний голос луною відбився між стінами каплиці, прорізаючись крізь галас і безлад. — Розслабся — і я помилую їх.

У відповідь Тамара шкрябнула лезом однієї бойової сокири по другій, метал огидно завищав. Сонячні солдати здійняли гвинтівки, і я почула, як висікають іскри Пекельники.

— Озирнися, Аліно, — повів далі Дарклінґ. — Ти не можеш перемогти. Можеш лише побачити, як вони помруть. Приєднайся до мене, і я не нашкоджу їм — ані твоїм солдатам-фанатикам, ані зрадникам-гришам.

Я оглянула каплицю, що перетворилася на сцену з нічного жахіття. Над нами роїлися нічєвої, скупчуючись під куполом. Навколо Дарклінґа вони зібралися щільною хмарою тіл і крил. Я бачила крізь вікна, що за стінами у сутінковому небі ширяє ще більше потвор.

Обличчя сонячних солдатів залишалися рішучими, та лави їхні значно порідшали. В одного з них підборіддя було вкрите прищиками. Риси під татуюванням, схоже, належали дванадцятирічній дитині. Усім їм потрібне було створене їхньою Святою диво, те, на що я була здатна.

Толя звів курки на своїх пістолях.

— Заждіть, — наказала я.

— Аліно, — прошепотіла Тамара, — ми ще можемо вивести тебе.

— Заждіть, — повторила я.

Сонячні солдати опустили гвинтівки. Тамара притиснула бойові сокири до стегон, однак продовжувала міцно тримати їх.

— Які твої умови? — поцікавилася я.

Мал насупився. Толя похитав головою. Мене це не займало. Я розуміла, що це може бути наживка, та якщо існує шанс врятувати їхні життя, варто проковтнути її.

— Здайся, — відповів чоловік, — і я подарую всім свободу. Вони зможуть спуститися в цю кролячу нору і назавжди зникнути.

— Свободу? — прошепотів Сергій.

— Він бреше, — кинув Мал. — Він завжди так робить.

— Мені немає необхідності брехати, — заперечив Дарклінґ. — Аліна хоче піти зі мною.

— Їй від тебе нічого не потрібно, — виплюнув Мал.

— Не потрібно? — перепитав Дарклінґ. Його темне волосся мерехтіло у світлі запалених у каплиці лампад. Закликання тіньової армії далося йому взнаки. Він схуд, зблід, та гострі риси обличчя чомусь здавалися ще вродливішими. — Я попереджав тебе, Аліно, що твій отказанець ніколи не збагне твоєї сили. Казав, що він лише боятиметься тебе і обурюватиметься через твою силу. Скажи, що я помилявся.

— Ти помилявся. — Мій голос був упевнений, але в серці заворушилися сумніви.

Дарклінґ похитав головою.

— Ти не можеш брехати мені. Невже гадаєш, що я повертався б до тебе знову і знову, якби ти була менш самотньою? Ти кличеш мене, а я озиваюся.

Я вухам своїм повірити не могла.

— Ти… ти був там?

— У Зморшці. У палаці. Минулої ночі.

Від згадки про вагу його тіла я зашарілася. Мене накрило хвилею сорому, та разом з ним прийшло приголомшливе полегшення. Я все це собі не вигадала.

— Це неможливо, — втрутився Мал.

— Ти й гадки не маєш, що саме для мене можливо, трекере.

Я заплющила очі.

— Аліно…

— Я бачив, яка ти насправді, — нагадав Дарклінґ, — і ніколи не відвертався від тебе. І не відвернуся. А чи може він сказати те саме?

— Ти про неї нічого не знаєш, — гарячкувато заперечив Мал.

— Ходи зі мною, і все це припиниться: страх, невпевненість, кровопролиття. Відпусти його, Аліно. Відпусти їх усіх.

— Ні, — відповіла я. Та попри те, що я хитала головою, щось у мені кричало: «Так!»

Дарклінґ зітхнув і озирнувся через плече.

— Приведіть її, — наказав він.

Уперед посунула постать у товстій шалі, згорблена і повільна, наче кожен крок завдавав їй болю. Баґхра.

Шлунок боляче скрутився. «Чому вона була такою впертою? Чому не втекла з Ніколаї?» Хіба що Ніколаї так і не вдалося втекти.

Дарклінґ поклав руку жінці на плече. Вона здригнулася.

— Дай їй спокій, — розлючено кинула я.

— Покажи їм, — наказав