Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Зрештою, Крістіан акуратно відсунув стілець і підвівся.

— Я попереджу дім валькірій. Не вистачало, щоб на них напали, коли здійметься метушня.

Гуннар спохмурнів. Демонстративно гучно відсунув власний стілець і випростався навпроти нього. Підозріло примружився.

— Який тобі зиск від того? Чому ти захищаєш валькірій? Міг би гайнути назад в Альвгейм, тобі б ніхто й слова не сказав.

На губах світлого ельфа заграла тонка посмішка, проте очі лишилися холодними. Без поспіху поправивши манжети білосніжної сорочки, він відповів:

— Не один ти маєш у тому домі ту, кого хочеш вберегти.

Обличчя Гуннара стало багряним.

— Мені нема ніякого діла до Інгрід! — загримів він.

Тихо розсміявшись, Крістіан кивнув нам на прощання і рушив надвір, кинувши наостанок:

— Тоді чому ти згадав саме її?

Щойно за ним зачинилися вхідні двері, Гуннар пробурмотів:

— Язик доведе його до біди.

— Він справді хоче допомогти, — тихо озвалась я. — І... Інгрід теж.

— Ти розповіла їй? — вражено розвернувся він до мене.

— Розповіла, — кивнула я. — Всі заслуговують на другий шанс.

Скрипнувши зубами, Гуннар мовчки подався вслід за Крістіаном. Я ж втомлено відкинулась на спинку стільця і опустила погляд на місцями потріскану дерев’яну поверхню стола. Асгейр тим часом встав і простягнув мені руку.

— Ходімо зі мною.

Зітхнувши, я вклала свою долоню в його.

Поки ми обговорювали новини, сонце вже спустилось до обрію. Я сперлася спиною на груди Аса, спостерігаючи за помаранчевим диском на краю Асгарду. Нестримні морські хвилі бились об скелю під нашими ногами. Рівномірний шум, який вони здіймали, дивно заспокоював.

— Як думаєш, моя мама знала, що історія повториться? — тихо спитала я.

Обхопивши мене руками, Асгейр знизав плечима.

— Колесо Життя робить повний оберт і починає новий. Одні й ті самі події повторюються, але їхній фінал може відрізнятися.

— Отже, знала.

Замість відповіді я відчула легкий поцілунок на маківці. Вітер тріпотів моє розпущене волосся — я більше не збирала його. Натомість вдихнула морське повітря на повні груди.

— Це так дивно — бути тут, коли насувається загроза. Треба б щось робити, але я не хочу нікуди йти.

— Так завжди, — озвався з-за спини Асгейр. — Перед обличчям небезпеки як ніколи хочеться жити.

Він мав рацію. Я відчувала це кожною клітиною тіла — жагу до життя, яке хтось намагався відібрати. Тому повернула голову і зустріла такий самий палаючий погляд Аса. Без зайвих слів ми злились у поцілунку — повільному, чуттєвому. Ми розповідали одне одному все, що відчували. Все, що не хотіли говорити вголос.

Тверда скеля, вкрита одягом, якого ми позбавились, стала для нас найм’якішою периною. Прохолодний вітер — теплою ковдрою. Шум хвиль зливався з нашим тихим шепотом, в якому ми зізнавались одне одному в коханні так ніжно, як тільки могли. Тому що Асгейр мав рацію — коли кожен день може стати останнім, як ніколи хочеться жити.

***

Зранку, виспавшись і поснідавши в домі Асгейра, я повернулась у дім валькірій. Йшла пішки, спостерігаючи за спокійним сірим небом і обдумуючи, що робити далі. Іти до Олафа за порадою? Тренуватися зі зброєю чи відточувати нові прийоми бойової магії? Однак на галявині здивовано завмерла.

В домі валькірій робота вже йшла повним ходом.

Одні дівчата пиляли дошки і збивали їх у загорожі. Нора носила їх на дужих плечах сама, тоді як пара інших дівчат перетягували їх удвох.

Рудокоса Една разом з Луїзою облаштовували в їдальні зброярню. Ще одна валькірія перевіряла мечі, списи і луки, нагострюючи, якщо треба. Решта носилися по дому, перелаштовуючи його на справжню фортецю. Їхні фігури маячіли у вікнах, коли вони вигукували щось до тих, хто працював надворі.

Керував їхніми діями Крістіан, стоячи посеред галявини неподалік від вхідних дверей. До нього я й подалася. Коротко озирнувшись до мене, він швидко проказав:

— О, Єво. Ти вчасно. Допоможеш мені з замовляннями.

— З-замовляннями? — затинаючись, перепитала я.

— Ти і Луїза. Ви єдині серед валькірій, хто володіє сильною магією, — без тіні жарту кивнув він.

Покликавши Луїзу, він дочекався, поки вона підійде, і повів нас до краю галявини. Ми здивовано перезирнулись, але рушили за ним.

— Що нам робити? — спитала Луїза.

Галантно розвернувшись до неї, Крістіан м’яко пояснив:

— Спершу завчіть слова замовляння.

За кілька хвилин, впевнившись, що ми вірно запам’ятали, він наказав нам розійтись по обидва боки від нього так, щоб ми взяли дім валькірій у трикутник. Він, стоячи перед головним входом, лишався вершиною. Дівчата з цікавістю поглядали на нас, але продовжували виконувати власну роботу.

Спокій і терпіння.. Спокій і терпіння...