Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

У ті роки українські емігранти, які перебували в Німеччині, часто використовували псевдоніми, що допомагало їх уникнути депортації в УРСР. Popel німецькою означає «шмаркля», і, найімовірніше, таке прізвище викликало у чиновників посмішку. Не зовсім ясно, чи походив псевдонім Бандери від українського слова «попіл», чи він пов’язаний з ім’ям українського шахіста Степана Попеля, паспорт якого, за непідтверд-женими даними, нібито украли з його квартири в Парижі 1944 р.[1577] Для Бандери виготовили і журналістське посвідчення (іл. 187). Одне з них, від 15 жовтня 1950р., засвідчувало, що він є кореспондентом газети Ukrainian Independist, який проживає в Зьокінгу. Інше, від 12 лютого 1955р., надала редакція французької газети L’Ukrainien. 1947р. Бандера також мав посвідчення журналіста, видане газетою «Українська трибуна»[1578].

Не тільки фальшиві документи забезпечували Бандері певні зручності: від імовірних чи справжніх труднощів його захищала спочатку американська і британська, а потім і західнонімецька спецслужби, які (перші дві) виказували зацікавленість до колишніх нацистів і нацистських колаборантів ще до закінчення війни. Різні люди та організації привертали їхню увагу задля пошуку постачальників інформації про СРСР та інших цінних відомостей. До таких структур потрапили: Німецька військова розвідка на Східному фронті (Fremde Heere Ost, FHO) та усілякі східноєвропейські ультраправі рухи, зокрема й ОУН. Колишній голова FHO Райнгард Гелен створив (за підтримки ЦРУ) Федеральну службу розвідки (Bundesnachrichtendienst, BND) ФРН. Гелен та його люди перебували під опікою американської розвідки[1579].

Для західних спецслужб Бандера був особливо цікавим, оскільки такі люди, як він, могли не тільки здобувати інформацію про СРСР, але й забезпечити їх контактами з підпільними організаціями, які діяли за «залізною завісою». На західні спецслужби, крім українців, працювали хорвати, словаки, росіяни, поляки, литовці, латиші, естонці, румуни та угорці. Деякі представники цих народів співпрацювали з нацистами і були причетні до воєнних злочинів, але на це не зважали: ці люди були корисні для справи «холодної війни», й певний, хоча не завжди точний, обсяг відомостей про їхнє сумнівне минуле співпраці не перешкоджав[1580]. Про те, які пріоритети були на той час у поводженні з цією інформацією, розповів у 1985-му Гаррі Росітцьке, колишній голова ЦРУ: «Це був інтуїтивний бізнес — використати кожного негідника, оскільки насамперед він є антикомуністом… [і] завзяте бажання завербувати до своїх лав колаборанта, звісно, означало те, що ви були налаштовані не розглядати його минуле занадто прискіпливо»[1581].

Українські емігранти швидко зорієнтувалися в цій специфічній ситуації й доклали зусиль, щоб отримати з неї якомога більше користі.

Співпраця із західними спецслужбами допомогла представникам ОУН вирішити низку проблем, які виникли під час різних судових розглядів, а також відкрила додаткові можливості у боротьбі проти СРСР. Після повернення із Загреба Лебедь поїхав до Рима, де заявив, що є виразником інтересів України як «міністр закордонних справ» УГВР — своєрідного українського уряду у вигнанні. Його супроводжував отець Іван Гриньох, нагороджений свого часу німецьким Залізним хрестом за службу в батальйоні «Нахтігаль». Під час перемовин, які Лебедь, Гриньох та єпископ Бучко вели з американцями й англійцями, порушували питання про репатріацію солдатів дивізії СС «Галичина». Навесні 1945 року Лебедь зав’язав контакт з Управлінням стратегічної служби (OSS) в Берні, попередником ЦРУ. Цій організації пропонував свої послуги і Врецьона, колишній агент абвера і начальник німецько-української поліції у Львові. Схоже діяв у Мюнхені й Володимир Стахів, міністр закордонних справ уряду Стецька[1582]. Практично у той же час український радянський письменник і поет Микола Бажан виступив (6 лютого 1946р.) на засіданні ООН у Лондоні та зажадав передачі всіх українських колаборантів органам радянської влади[1583].

У британській зоні окупації наприкінці війни Бандера зустрічався з посадовими особами МІ6, які зрештою розцінили Бандеру як потенційно корисну особу і тому вирішили надати йому підтримку[1584]. У Мюнхені Бандеру, який переховувався від радянських органів безпеки, також захищала американська контррозвідка (С/Q, хоча в СІС були більше налаштовані на співпрацю з УГВР, яка на той час вже конкурувала зі 34 ОУН. Американська контррозвідка дійшла висновку, що якщо підтримати радянські вимоги у питаннях екстрадиції і допустити видачу Бандери, то «для українців це означатиме, що ми як організація не можемо їх захистити, що у нас немає влади. У такому разі у них не залишиться жодної причини з нами співпрацювати»[1585]. Френк Віснер, директор ОРС, прокоментував роль США в захисті бандерівців та інших українських націоналістів, які перебували в американській зоні окупації, такими словами: «Наприкінці минулої війни багато членів ОУН прибули в Західну Європу, щоб уникнути радянського полону. На час відкриття нової штаб-квартири у Мюнхені ОУН переформувала свої західноєвропейські структури. Вперше це привернуло увагу американської влади у зв’язку з вимогами росіян видати Бандеру та багатьох інших антирадянських українських націоналістів, яких вважали воєнними злочинцями. На щастя, [радянську] спробу розшукати цих антирадянських українців саботували декілька далекоглядних американців, яким вдавалося вчасно попереджати відповідних осіб про те, що їм варто сховатися в надійному місці» (із секретного меморандуму для Служби іміграції та натуралізації)[1586].

У червні 1946-го до американської окупаційної зони спрямували спеціальну групу МДБ, яка мала на меті викрадення Бандери. Група складалася з п’яти осіб, у її розпорядженні було два автомобілі. Перед початком операції відбулися переговори між радянськими та американськими офіційними особами. Голова СІС генерал Едвін Сіберт пообіцяв керівнику берлінського оперативного сектора МВС генерал-майору Олексієві Сіднєву посприяти у затриманні Бандери в американській зоні окупації. Але якраз під опікою Сіберта Бандера перебував з літа 1945-го; переговори з радянською розвідкою були звичайним «маскарадом» операції прикриття. Використовуючи польський псевдонім «Станіслав Сітковський», Бандера сховався в комплексі будинків організації Гелена. Оперативна група МДБ не знайшла його, відвідавши декілька місць у різних містах, де, відповідно інформації американської контррозвідки, Бандера міг переховуватися[1587].

Увесь цей час Бандера перебував під опікою організації Гелена, яка всебічно йому сприяла (так само, як інші організації та особи, зокрема колишні члени Hitlerjugend і SS). Американська контррозвідка зафіксувала, що підпільна організація колишніх нацистів кілька разів допомагала Бандері перетнути кордон між американською і французькою окупаційними зонами[1588]. 1947 р. американська розвідка охарактеризувала охоронців Бандери як готових «ліквідувати будь-кого, хто може бути небезпечним для [Бандери] або його партії»[1589], фактично «безжальних убивць, які перехоплять і знищать будь-яких людей, які намагатимуться затримати Бандеру»[1590]. 1950р. Бандеру бачили в оточенні дев’ятьох охоронців[1591].

Попри те,