Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Тімур ледь помітно усміхнувся, і цей вираз здавався майже не людським, занадто холодним для таких слів. Хома знову відчув тривогу, але не зміг нічого сказати.

Через якийсь час Хома Пилипович перестав заходити до Тімура в палату. Він не робив цього до того моменту, поки пацієнта не виписали. Про той інцидент Пилипович мовчав. Тімур ще кілька разів повторював ці дивні і незрозумілі моменти, але доктор не міг вирішити, чи це йому просто снилося, чи насправді відбувалося. Ці питання мучили його, але він не знайшов відповіді, і навіть не намагався знайти.

***

Одного ранку Святослав прокинувся із несподіваною ідеєю: сходити до бібліотеки. У сучасній Україні читальні зали поступово змінювали свій формат, перетворюючись на своєрідні культурні простори.

Тепер до бібліотек приходили не лише заради книг. Люди знаходили там можливість посидіти в інтернеті, випити кави, поспілкуватися або навіть насолодитися мистецтвом – наприклад, переглядаючи картини молодих художників. Це були місця, де поєднувалися традиції та сучасність,

Вхідний квиток до такої бібліотеки коштував символічні п'ятнадцять гривень. Для Святослава, попри скрутне становище, це була зовсім незначна сума. Тому, без вагань, він вирушив до місця, де починав зароджуватися сервіс європейського рівня.

Зима остаточно відступила, залишивши рідну неньку, а надворі панувала приємна погода. Хоч це ще не була справжня весна, але щось у повітрі вже натякало на її наближення. Сонце не лише яскраво світило, але й починало помітно пригрівати, додаючи тепла та затишку. Святослав крокував вулицею, насолоджуючись цим передвесняним днем.

У бібліотеці виявилося небагато людей — лише чотири особи, і Святослав став п'ятим. Зала, розрахована на сорок місць, виглядала майже порожньою. Можливо, це було через ранкову годину. Проте він знав, що звичка читати друковані видання поступово поверталася до українців. Це підтверджували численні опитування, а також власні спостереження: у транспорті Святослав майже завжди бачив хоча б одну людину з книгою в руках.

У залі було вісім комп’ютерів, і за одним із них сидів чоловік похилого віку. Інші відвідувачі користувалися власними гаджетами для доступу до мережі, як і планував зробити Святослав. Проте, глянувши на вільні столи з моніторами, він несподівано відчув бажання сісти саме за один із них.

На вході жінка, яка видала квиток, привітно запропонувала Святославу ознайомитися з виставкою картин якогось митця та скористатися можливістю випити кави чи чаю. Святослав без вагань згодився на каву.

Тепер та ж сама жінка, одягнена в кольори, які його очі не змогли точно визначити, принесла йому чашку, з усмішкою поставивши на стіл. Святослав подякував жінці і поки комп’ютер вмикався, він розслаблено підняв гарячу чашку до обличчя, мимоволі вдихаючи її аромат. Запах свіжозвареної кави м'яко огортав його, додаючи цьому моменту затишку.

Екран монітора в бібліотеці виявився більшим, ніж у його ноутбука, що було значно зручніше. Навколо стояли високі полиці, заставлені книгами майже до самої стелі. Ця атмосфера діяла на Святослава заспокійливо, немов оберігала його від усього зайвого та тривожного.

Вдома стіни наче просочилися неприємними спогадами. Сновидіння про Тімура й шафу в католицькому соборі, сварки з Сонею, яка дедалі наполегливіше змушувала його шукати роботу, – усе це важким тягарем висіло на його думках. А тут, у цій затишній залі, здавалося, можна було ненадовго забути про все і просто дихати спокійно.

Святослав відкрив сайт із посиланнями, які зберіг у Лумшорах, знову переглянув матеріали про Зігмунда Фрейда, швейну фабрику та історію Луки, який врятував засіяне пшеницею поле разом із охоронцем. Пробігши очима знайомий текст, він згадав основні моменти, задумався над прочитаним і почав шукати нову інформацію.

Кава, яку він неквапливо попивав, виявилася досить непоганою, додаючи приємності цій дослідницькій годині. У процесі пошуку йому знову траплялися різноманітні статті – про привидів, паралельні світи, дивні збіги, але все це здавалося звичайною фантазією, поки на екрані не з’явилося посилання на сайт якогось Лестера.

«Привіт усім! Якщо ви це читаєте, то, либонь, я вас таки чимось зацікавив,» – так починалася сторінка Лестера. Святослав зацікавлено розглядав її, помічаючи розміщені там численні фотографії. Спершу йому здалося, що це просто знімки невідомих йому людей, але придивившись уважніше, зрозумів: важливими на цих світлинах були не самі люди, а місця, де вони перебували.

Перша групка осіб, яка привернула його увагу, складалася з жінок, що позували на фоні швейних машинок. Наступна фотографія показувала хлопця з надувною кулькою біля поля, засіяного пшеницею. Інші зображення демонстрували людей на тлі автостради, чортового колеса, метро, річкового вокзалу.

Нижче під світлинами було написано:

«Я знаю, що трапилося з Дмитром, Лукою, Кирилом та Лейлою. Якщо ти один з них і бажаєш знати, що з тобою не так, і чому мерехтить в очах, пиши мені на пошту.»

– Мерехтить в очах, – повторив у голос Святослав, його обличчя стало серйозним. – Не може бути. Лука… хлопчик біля поля, швейні машинки, швейна фабрика. Невже й інші?

Серце почало битися швидше, він відкрив браузер і ввів у пошуковик: «нещасні випадки в парках атракціонів».

Результатів було небагато. В Україні знайшовся лише один резонансний випадок – аварія на чортовому колесі. Кабінка зірвалася через зношення сталевої перетинки, внаслідок чого загинули люди.

Далі він шукав інформацію про катери. Згадка про корабель, що вирушав із Київського річкового вокзалу до Чорного моря, привернула увагу. На ньому сталася пожежа, і хоча рятувальники встигли евакуювати багатьох, малися жертви.

В метро було багато усілякого, та чомусь Святославу здавалося, що та світлина натякала саме на його випадок – випадок з «Потягом на той світ».