Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Ні, такого не може бути! – Святослав гарячково закрив очі й відкинувся на стільці. Був би вдома, а не в бібліотеці, піднявся б і походив по кімнаті. Натомість він знову відкрив очі. – Лука, метро, швейна фабрика, поле... Якщо у вас мерехтить в очах. Та як таке може бути?

Не зводячи погляду з екрана, Святослав навів курсор на ім'я Лука й натиснув. На екрані з’явився фотопортрет чоловіка років п'ятдесяти, з світлим волоссям, вираз обличчя якого важко було назвати щасливим. Під зображенням був напис: «Лука, вбитий 11 квітня 1996 року.»

Святослав затримався на цій світлині, але не зупиняючись, натиснув на ім'я Дмитро. Відкрилася нова фотографія: чоловік років тридцяти п'яти з темним волоссям. Напис під зображенням: «Дмитро, помер 30 грудня 1999 року.»

Знову він натиснув – тепер на Павла. На екрані з’явився портрет рудого чоловіка, віком близько сорока, сорока п'яти років. Під зображенням був напис: «Павло, помер 2011 році.»

Святослав, уже здивований і вражений, навів курсор на останнє ім'я – Лейла. Коли він натиснув, на екрані з'явився портрет молодої дівчини з дуже темним волоссям, яка посміхалась, випромінюючи теплоту та доброту. Під зображенням був напис: «Лейла, жива.»

Можливо, хтось, ймовірно Лестер (схоже, це просто нік), створив цей сайт для таких, як він – для людей зі спалахом. Виходить, він не один. Лука, Кирило та Дмитро колись теж були такими, а Лейла досі залишається. Але чому серед них немає того, хто його переслідує?

І тут Святослав завмер, а потім, ніби усвідомивши щось важливе, рвучко підвівся на ноги.

– Бо цей Лестер... він і є! – промовив перукар підвищеним голосом, відчуваючи, як проголошені слова розрізали тишу в залі.

Відвідувачі бібліотеки повернули голови до нього, здивовані його реакцією. Жінка, що продала йому квиток, теж звернула увагу й спокійно запитала:

– Так-так, вам ще кави?

Опустивши очі на чашку, з кількома краплями кофеїнового напою, Святослав кивнув.

– Так, можна.

На сайті повідомлялося: «Якщо я тебе зацікавив, пиши на пошту.» Святослав повільно повернувся на стілець, роздумуючи.

Вагався хвилин десять. За цей час жіночка у безбарвному одязі встигла принести йому нову чашку кави, а один із читачів, взявши кілька книг, тихо покинув залу. Натомість прийшли нові відвідувачі – схоже, парочка. Вони сіли за один із вільних комп’ютерів.

Тим часом старий чоловік, раптом почав чхати.

Зрештою, Святослав увійшов до своєї електронної пошти, довго дивився на пустий текстовий блок і нарешті набрав: «Вітаю.»

Потім зупинився, подумав… і стер написане.

Ще раз зібравшись з думками, Святослав знову подивився на порожній екран і нарешті написав:

– Привіт, мене звати Святослав. У мене є до тебе питання.

Він трохи повагався, ніби перевіряючи себе, а тоді натиснув кнопку «Відправити».

У цей момент дідусь знову голосно чхнув, що змусило перукаря нервово здригнутися. Він кинув погляд на старого, але той, здавалось, і сам був трохи розгублений. Святослав повернувся до екрану, намагаючись заспокоїтись і чекати відповіді.

Рівно три хвилини нічого не відбувалося. Святослав кілька разів глянув на час у правому кутку монітора, поки не з’явилося повідомлення:

– Привіт, Святославе. Навіщо я тобі?

Святослав ковтнув кави й швидко відповів:

– Тебе ж звуть Лестер?

– Так.

– Ти власник червоного «Daewoo Leganza», який мене переслідує?

– Ні, я не він. Але власника червоного седана тобі потрібно остерігатися.

Святослав напружився, читаючи ці слова. Він негайно написав:

– Звідки ти це знаєш? І як я можу переконатися, що ти дійсно не він?

Через кілька секунд на екрані з’явилась відповідь:

– Я той, хто вберігає таких, як ти, від небезпеки. Але спершу я хочу впевнитися, що розмовляю саме зі Святославом. Маски на ялинці були такими?

Одразу після цього на екрані висвітлилося зображення маски.

– Чи ось такими? – з’явилася ще одна фотографія.

На екрані з'явилися чотири зображення, на кожному була різна кількість масок, виготовлених із різного матеріалу.

«Маски. Він знає про маски,» – подумав Святослав. Його серце забилося швидше.

«То їх усе-таки підкинули не просто так,» – усвідомлення цього змусило його нервово змахнути поглядом по залу. Решта відвідувачів не звертали на нього уваги, але тепер йому здавалося, що навіть тиша в приміщенні приховує щось тривожне.

Святослав, трохи затамувавши подих, швидко набрав:

– Про маски знало лише три людини, разом зі мною. Ти чоловік у чорному кашкеті, що мене переслідує?

Він зупинився на мить, зважуючи свої думки, а тоді додав:

– Або ти Тімур?

Відповідь прийшла через кілька секунд:

– Ні, я Лестер. А Тімур у цей час перебував у психлікарні.

Святослав мимоволі здригнувся, коли на екрані з’явився ще один рядок:

– Відповідай, які були маски?

Він задумався, намагаючись пригадати всі деталі. Його пальці на клавіатурі застигли, а в голові роїлися питання. Чи варто розповідати все? Чи не стане це пасткою?

Святослав уважно вдивлявся в кожну фотографію. Він не поспішав, ніби намагався зазирнути глибше, ніж просто у зображення. Зрештою, яка різниця, якщо це все-таки Мрець? Тоді хоча б трохи поспілкується, щоб зрозуміти, що той насправді задумав.

На одному зображенні було дві маски, виготовлені з дерев'яної кори. На іншому – чотири з матерії. Далі п'ять масок, які, здавалося, були зроблені з паперу. Усі вони різнилися за виглядом, але впізнати серед них ті самі, силіконові, що зараз перебувають на дні ріки біля водоспаду, не зіставило великих проблем.