Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— О Боже, — пробурмотів Ларрі. Його кинуло в холодний піт. Чи треба йому слухати ще? Це все одно що дивитися, як поволі відчиняють двері склепу на тихому цвинтарі, а звідти поволі висовується рука…

Хоч що там, не хочу це слухати, не хочу цього знати…

— Мама Надін хоче думати, що винен ти, — мовив Лео. — Хоче думати, що ти привів її до Гарольда. Але вона чекала спеціально. Вона дочекалася, доки ти дуже сильно полюбив маму Люсі. Дочекалася, доки це вже точно так буде. Вона немов стирає ту частину в голові, яка відрізняє хороше від поганого. Потроху стирає її. А коли зітре зовсім, то буде досить навіжена, щоб рушити на захід. Може, ще навіженіша.

— Лео! — прошепотів Ларрі, і Лео одразу відповів:

— Вона зве мене Джо. Я в неї Джо.

— Мені теж звати тебе Джо? — з сумнівом спитав Ларрі.

— Ні, — з якоюсь приємністю промовив хлопчик. — Будь ласка, не називай.

— Ти скучаєш за мамою Надін, Лео, так?

— Вона мертва, — з крижаною простотою мовив Лео.

— Ти тому так пізно тоді ліг?

— Так.

— І тому мовчав?

— Так.

— Але тепер ти розмовляєш.

— У мене є ви з мамою Люсі, щоб з вами говорити.

— Так, звичайно…

— Але не назавжди! — сердито сказав хлопчик. — Не назавжди, якщо ти не поговориш із Френні! Поговори з Френні! Поговори з Френні!

— Про Надін?

— Ні!

— А про що? Про тебе?

Лео заговорив ще гучніше, майже зриваючись на страшний крик.

— Воно все записано! Ти знаєш! Френні знає! Поговори з Френні!

— Комітет…

— Не в Комітеті! Комітет тобі не поможе, нікому не поможе, Комітет — це старе, він сміється з вашого Комітету, бо він старий, а старе — це його, ти знаєш, Френні знає, якщо ви поговорите, ви зможете…

Лео стукнув по м’ячу сильно — ПОК-К! — і той стрибнув вище від його голови, впав і відкотився. Ларрі стежив за ним, у роті в нього пересохло, серце неприємно кидалося в грудях.

— М’яч відкотився. — сказав Лео і побіг за ним.

Ларрі сидів і дивився на нього.

«Френні», — подумав він.

——

Вони вдвох сиділи на краю оркестрової мушлі в парку, дриґаючи ногами. За годину мало посутеніти, у парку гуляло кілька людей, дехто тримався за руки. Дитячий час — він же час кохання, чомусь подумала Френ. Ларрі щойно договорив їй усе, що йому в трансі повідомив Лео, і від почутого в неї голова йшла обертом.

— То що ти думаєш? — спитав Ларрі.

— Не знаю, що думати, — тихо промовила вона, — крім того, що мені це все зовсім не подобається. Віщі сни. Бабуся, яка спочатку виконує роль голосу Бога, а потім іде в пущу. Тепер ще хлопчик-телепат. Казки якісь. Іноді мені здається, що супергрип лишив нас живими, але позбавив глузду.

— Він сказав, що я маю з тобою поговорити. То я й говорю.

Френ нічого не сказала.

— Ну… — сказав Ларрі, — якщо щось на думку спаде…

— Записано! — тихо промовила Френні. — А хлопчик має рацію. Ото, певне, і корінь усього. Якби я не була така дурна, така пихата і не стала записувати все… щоб мене!

Ларрі вражено подивився на неї.

— Ти про що?

— Гарольд, — сказала вона. — Мені страшно. Я Стю не казала. Мені соромно було. Тримати щоденник — то була така тупість… і тепер Стю… йому і Гарольд подобається… і всім у Зоні подобається Гарольд, навіть тобі.

Вона тихо, зі сльозами, розсміялася.

— Він же був твоїм духом-провідником сюди, правда?

— Я щось не зовсім розумію, — поволі мовив Ларрі. — Ти мені можеш пояснити, чого саме боїшся?

— Та от я, власне, не знаю, — вона подивилася на нього очима, в яких стояли сльози. — Мабуть, я краще тобі розкажу, що можу, Ларрі. Я маю з кимось поговорити. Бачить Бог, я вже не можу тримати це всередині, а Стю… Стю — певно, не та людина, якій це треба чути. Ну принаймні не той, кому першому це треба казати.

— Ну давай, Френ.

І вона йому все розповіла, що сталося від того самого дня, коли Гарольд під’їхав до її дому в Оґанквіті на «кадилаку» Роя Бренніґена. Вона говорила, а останні промені дня переходили в синюваті тіні. Закохані в парку кудись ішли. Зійшов тоненький місяць. У високому кондомініумі на дальшому кінці Каньйон-бульвару засвітилося кілька газових ламп. Вона розповіла йому про напис на даху сараю, про те, як спала, коли Гарольд, ризикуючи життям, написав унизу її ім’я. Як у Феб’єні зустріли Стю, як Гарольд реагував на Стю, ніби собака, в якого хочуть забрати кістку. Про свій щоденник, про відбиток пальця на його сторінці. Коли вона договорила, уже минула дев’ята, співали цвіркуни. Запала тиша, і Френ боязко чекала, що скаже Ларрі. А він, здається, глибоко замислився.

Урешті він сказав:

— Наскільки ти певна щодо відбитку? Ти точно вважаєш, що то був Гарольд?

Вагалася вона не більш ніж секунду.

— Так. Я щойно побачила, одразу зрозуміла, що це Гарольд.

— Той сарай, де він на стіні писав, — сказав Ларрі. — Пам’ятаєш, я тобі тоді, при першій зустрічі, казав, що підіймався там нагору? І що Гарольд вирізав свої ініціали на балці на горищі?

— Так.

— Там ініціали були не лише його. Твої теж. У сердечку. Як закохані школярі на парті малюють.

Вона пальцями витерла очі.

— От же ж, — буркнула вона.

— Ти за дії Гарольда Лодера не відповідаєш, сонце, — він узяв її долоню двома руками і міцно стиснув. Подивився на неї. — Тьху-тьху три рази, не твоя зараза. Тобі не треба тримати це в собі, винуватити себе. Бо якщо ти будеш… — Він стиснув її руку ще міцніше, майже до болю, але й далі дивився лагідно. — Якщо ти так будеш, то просто збожеволієш. Людині доволі непросто і про себе подбати — як тут про всіх подбаєш!

Він відпустив її руку, вони трохи помовчали.

— Ти як вважаєш, Гарольд хоче кривавої помсти Стю? — урешті спитав він. — Справді вважаєш, що це так серйозно?

— Так, — сказала вона. — Я всерйоз розглядаю таку можливість. А може, він хоче помститися всьому Комітету. Але я не знаю, що…

Його рука лягла їй на плече і притисла: тихше. У темряві Ларрі випростався, широко розплющив очі. Тихо ворушив губами…

— Ларрі? Що?..

— Коли він спустився в підвал… — пробурмотів Ларрі. — По штопор чи щось таке.

— Що?

Він поволі розвернувся до неї, немовби голова його була на іржавому шарнірі.

— Знаєш, — сказав він. — Може бути спосіб із цим розібратися. Не