Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Ти хочеш сказати, що в Гарольда є щоденник?

— От він пішов у підвал, коли я до нього з вином прийшов, а я роззирався по його вітальні. Він казав, що наставить там усякого хромованого-шкіряного, а я намагався уявити, як це виглядатиме. І помітив у каміні великий камінь..

— ТАК! — крикнула вона так голосно, що він аж підскочив. — Коли я пролізла до нього… і Надін Кросс приїхала… а я сіла на камін… там один камінець хитався. — Вона знову подивилася на Ларрі. — Оце знову воно. Немовби нас щось водить за ніс, веде нас…

— Збіг обставин, — промовив Ларрі, але йому було не по собі.

— Правда? Ми обоє були в Гарольда. Обоє помітили той камінь. І ось ми тут разом. Збіг?

— Не знаю.

— А що під каменем було?

— Канцелярська книга. Написано на ній було: «Головна книга». Я туди не зазирав. Тоді мені подумалося, що ця річ могла належати й попередньому господареві. Але коли й так, то Гарольд, певне, її знайшов би… Ми обоє помітили той камінь. То, скажімо, він його знаходить. Навіть якщо той, хто там жив до грипу, заповнив її своїми секретиками… як він обманював податкову, які в нього були сексуальні фантазії про власну дочку, не знаю… то ці секрети не були б секретами Гарольда. Розумієш?

— Так, але…

— Не перебивайте інспектора Андервуда, коли він викладає суть справи, дурненьке дівчисько! Отже, якщо то не секрети Гарольда, то нащо йому класти книжку назад під той камінь? Бо то — його власні секрети. То щоденник Гарольда.

— Ти думаєш, він і зараз там?

— Може. Мабуть, краще перевірити.

— Зараз?

— Завтра. Він піде з Поховальним комітетом, Надін допомагатиме на електростанції вдень.

— Добре, — сказала вона. — Як ти гадаєш, мені казати про це Стю?

— А чом би не почекати? Не треба здіймати бучу, доки ми не виявили нічого важливого. Може, там книги й нема. А може, там просто список, що треба зробити. Може, там цілком безкривдне щось написано. А може, якийсь політичний план Гарольда. Або там усе може бути зашифроване.

— Я про це не думала. А що будемо робити, якщо знайдемо… щось важливе?

— Тоді, певне, нам треба про це поговорити на зборах Комітету. От і ще причина діяти швидко. Ми другого числа збираємося. Комітет дасть цьому раду.

— Правда?

— Та певне, — сказав Ларрі, хоча й думав при цьому, що про Комітет казав Лео.

Вона зіскочила на землю.

— Мені стало краще. Дякую, що прийшов, Ларрі.

— Де зустрінемося?

— У парку навпроти Гарольда. Як тобі о першій дня завтра?

— Чудово, — сказав Ларрі. — Побачимося.

Френні пішла додому, і їй на серці було легше, ніж кілька останніх тижнів. Як сказав Ларрі, варіанти доволі чіткі. Книга може довести, що вони марно боялись. А якщо ні…

Ну а як ні, то хай Комітет вирішує. Як нагадав їй Ларрі, збираються вони ввечері другого числа в Ніка з Ральфом, у кінці Бейзлайн-роуд.

Коли вона прийшла додому, Стю сидів у спальні з маркером в одній руці і важкою книжкою в шкіряній палітурці — у другій. Назва, золотом витиснена на обкладинці, була така: «Вступ до Кримінального кодексу Колорадо».

— Непросте читво, — сказала Френ і поцілувала його в губи.

— А то, — він кинув книжку через усю кімнату, і вона бухнулася на комод. — Ел Банделл приніс. Він і його Правоохоронний комітет уже запущені в роботу, Френ. Хочу поговорити з Комітетом Вільної зони, коли ми зустрінемося післязавтра. А де була моя прекрасна леді?

— З Ларрі Андервудом балакали.

Він довго, уважно на неї подивився.

— Френ, ти плакала?

— Так, — сказала вона, спокійно зустрівшись із його поглядом. — Але мені тепер легше. Значно легше.

— Дитина?

— Ні.

— А що ж таке?

— Завтра ввечері розповім. Усе розкажу, що думаю. А поки — не треба питань. Окей?

— Це серйозно?

— Стю, я не знаю.

Він довго-довго на неї дивився.

— Усе гаразд, Френні, — сказав він. — Я тебе кохаю.

— Я знаю. І я тебе кохаю.

— У ліжко?

Вона всміхнулася.

— Ану хто перший!

——

На світанку 1 вересня було сіро й мокро — такий нудний день можна було б забути, але жоден мешканець Вільної зони його не забув. Того дня в північну частину Боулдера повернулася електрика… ну бодай ненадовго.

О десятій ранку в диспетчерській електростанції Бред Кічнер подивився на Стю, Ніка, Ральфа і Джека Джексона, які стояли в нього за спиною. Нервово посміхнувся і сказав: «Нам поможуть святий Йосиф і Пречиста Мати електрику вмикати…»

Він смикнув униз два великі рубильники. У гігантській печері під ними загули два експериментальні генератори. П’ятеро чоловіків підійшли до стіни з поляризованого скла і подивилися вниз, де стояла майже сотня людей — усі в захисних окулярах, як наказував Бред.

— Якщо щось піде не так, то краще вже два генератори ухнути, ніж п’ятдесят два, — казав Бред раніше.

Генератори завили голосніше.

Нік штовхнув Стю ліктем і показав на стелю. Стю подивився й заусімхався. За прозорими панелями слабенько засвічувалися флуоресцентні лампи.

Генератори розганялися, загули високо, на одній ноті — вирівнялися.

Унизу юрба працівників вибухнула оплесками: декому було боляче аплодувати, бо після багатьох тяжких годин намотування дроту їхні долоні були розідрані в кров.

Лампи тепер світили яскраво, як слід.

У Ніка виникло відчуття, діаметрально протилежне тому, яке він спізнав, коли в Шойо погасло світло: тепер він не опинився в могилі, а навпаки, немов воскрес.

Два генератори подавали електроенергію в один мікрорайон північного Боулдера в районі Норт-стрит. У тому районі були люди, які нічого не знали про випробування — і багато з них повибігали з домівок, немов від нечистої сили.

Повмикалися телевізори й затріщали, показуючи «сніг». В одному будинку на Спрюс-стрит ожив блендер і спробував збити давно засохлу суміш яєць із сиром. Його мотор від перевантаження невдовзі вибухнув. У покинутому гаражі заревла електропилка, випустивши зі свого нутра хмару тирси. Засвітилися пальники електроплит. У крамниці ретро-музики «Музей воскових фігур» із колонок заспівав Марвін Ґей[118]; слова разом із жвавим танцювальним ритмом здавались ожилим сном з минулого: «Танцюй… співай… Балдій від всього через край… Танцюй… співай…»

На Мапл-стрит вибухнула трансформаторна будка, і в повітря знялася феєрверком спіраль фіолетових іскор, засяяла на