Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це була не розкішна мандрівка й не далека країна. Маленький будиночок у горах, дві валізи, термос із чаєм і ми — троє. Я, вона й наша донечка, що вперше бачила світ за межами знайомого подвір’я.

Дорога петляла між деревами, а ми слухали пісні з дитинства, сміялись, розповідали історії. Мама дивилась у вікно, а потім на мене — тим поглядом, де водночас і ніжність, і впевненість: мовляв, добре, що ми тут. Добре, що разом.

У горах повітря було холодніше, але чистіше. І тиша — така, яку не чуєш у місті. Ми ходили лісом, збирали шишки, фотографувалися з тими смішними червоними шапками й слухали, як вітер розповідає щось крізь сосни.

Донька вперше побачила сніг, що падав не з мультика, а з неба. І вперше торкнулась льоду, сміючись і трохи злякавшись його холоду. Ми пили какао з термоса, сидячи на дерев’яному ганку, вкрившись пледом утрьох, як у казці.

Ввечері, коли вона заснула, мама притулилась до мене й прошепотіла:

— Знаєш, щастя — це, мабуть, саме так і виглядає. Невеличкий будиночок, трохи снігу, і ті, кого любиш, поруч.

Я кивнув.

Бо це було саме воно.

---