Читати книгу - "Маятник Фуко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ну, знаєте, це…»
«До влади приходять нові люди, які знають щось, чого не знали їхні попередники. Наполеон посилає загони людей, які просуваються вперед посеред людського посліду метрополії. Той, хто в ті часи мав відвагу працювати там, унизу, знайшов багато чого. Персні, золото, намиста, коштовності — що тільки не потрапляло у ті коридори хтозна-звідки. Той, хто мав достатньо здоровий шлунок, щоб проковтнути те, що там знаходив, виходив нагору, пив щось для прочищення і ставав багатієм. І виявилося, що чимало будинків мали підземний перехід, який вів прямо до каналізації».
«Ça, alors…»[162]
«І це в часи, коли нічний горщик виливали через вікно? А навіщо вже тоді існували канали, які мали щось на зразок бічного хідника, і вмуровані у стіни залізні кільця, щоб можна було за них ухопитися? Ці переходи — це те ж саме, що й tapis francs, кубла, де збиралися злочинці — pègre[163], як тоді говорили, — і якщо надходила поліція, можна було втекти і вийти на поверхню з іншого боку».
«Дешеве читво…»
«Так? Кого ви покриваєте? За Наполеона III барон Гавсман законом зобов’язує всіх власників будинків у Парижі побудувати автономний резервуар і підземний коридор, який веде до загальної каналізації… Галерею завввишки два метри тридцять сантиметрів і завширки метр тридцять сантиметрів. Ви розумієте? Кожний будинок у Парижі підземним коридором з’єднаний з каналізацією. А знаєте, яку довжину має сьогодні паризька каналізація? Дві тисячі кілометрів, на різних рівнях. І все почалося з людини, яка запроектувала в Гайдельберзі ці сади…»
«І що?»
«Бачу, ви просто не маєте бажання говорити. І все ж ви знаєте щось, чого не хочете мені сказати».
«Прошу вас, не затримуйте мене, вже пізно, мене чекають на зборах».
Звук кроків.
Я не розумів, до чого хилив Салон. Оглянувшись навколо, затиснений між ліпленням та отвором вуха, я відчув себе у підземеллі, я теж перебував під склепінням, і мені здалося, що вхід у цей фонургійний канал був не чим іншим, як початком сходження у тьмяні галереї, які вели прямо до центра землі, де роїться від Нібелунґів. Мені стало холодно. Я вже відходив, коли почув ще один голос: «Ходімо. Ми можемо починати. У таємній залі. Покличте інших».
61
Се Золоте Руно охороняє триголовий Дракон, перша голова якого походить із вод, друга — з землі, а третя — з повітря. Треба, щоб ці три голови опинилися в єдиного, надзвичайно могутнього Дракона, який пожере всіх інших Драконів.
(Jean d’Espagnet, Arcanum Hermeticae Philosophiae Opus, 1623, 138)
Віднайшовши своїх супутників, я сказав Альє, що чув, як хтось обмовився про якісь збори.
«A-а», сказав Альє, «нам цікаво! Але я вас розумію. Той, хто раз скуштує герметичних таємниць, бажає знати про них усе. А сьогодні ввечері, наскільки мені відомо, має відбутися втаємничення нового члена Стародавнього і Визнаного Ордену Рози і Хреста».
«Ми можемо подивитися?» поспитав Ґарамон.
«Не можете. Не повинні. Не повинні б. Але ми зробимо, як ті персонажі з грецького міфу, які побачили те, чого не повинні були бачити, і потім станемо віч-на-віч із гнівом богів. Я дозволяю вам трохи підглянути». Він звелів нам піднятися невеличкими сходами аж до темного коридору, відсунув завісу, і через засклене віконце ми могли зазирнути у залу під нами, освітлену декількома палахущими жарівницями. Стіни були вкриті адамашком, гаптованим у лілії, в глибині височів трон, покритий позолоченим балдахином. Обабіч трону на триногах стояли вирізані з картону або з пластику сонце й місяць, вони були виготовлені досить грубо і покриті цинфолією або металевими бляшками, зрозуміло, золотими і срібними, але справляли певне враження, адже кожне з цих світил прямо освітлювалося полум’ям однієї з жарівниць. Понад балдахином зі стелі звисала величезна зірка, що виблискувала коштовними, а може, й скляними, каменями. Стеля була покрита блакитним адамашком, усіяним великими, посрібленими зірками.
Перед троном стояв довгий стіл, прикрашений пальмами, на якому лежав меч, а безпосередньо перед столом — набитий соломою лев з відкритою пащею. Хтось, очевидно, запхав йому всередину голови червону жарівку, бо його очі палали і здавалося, що з його горла жбухає полум’я. Я подумав, що це, мабуть, витвір пана Салона, і нарешті зрозумів, на яких дивних клієнтів натякав він мені того дня у шахті в Мюнхені.
За столом був Браманті, зодягнутий у шкарлатну туніку і зелені вишиті ризи, білу пелерину з золотими торочками, іскристий хрест на грудях і головний убір, дещо схожий на митру, прикрашений білим і червоним пір’ям. Перед ним, у гієратичних позах, виструнчилося десь осіб із двадцять, теж у шкарлатних туніках, але без пелерин. Усі мали на грудях позолочений предмет, який видався мені знайомим. Я згадав собі один портрет епохи Відродження — габсбурзький носище, дивне ягня, підвішене за талію, з обвислими лапами. Своїми уборами вони навіть непогано імітували орден Золотого Руна.
Браманті з піднятими руками промовляв щось, ніби виголошуючи літанію, а присутні час від часу відповідали. Тоді Браманті підняв меч, усі вийняли з тунік стилети чи то ножі й підняли їх догори. І саме тоді Альє опустив завісу. Ми побачили вже забагато.
Тож ми відійшли (кроком Рожевої Пантери, як уточнив Діоталлеві, напрочуд добре обізнаний зі збоченнями сучасного світу) і опинилися в саду, важко дихаючи.
Ґарамон був вражений. «Вони що… масони?»
«Гм», мовив Альє, «що значить масони? Вони адепти лицарського ордену, який пов’язує себе з розенкройцерами і непрямо з тамплієрами».
«Але хіба це все не пов’язане з масонством?» знову запитав Ґарамон.
«Якщо в тому, що ви бачили, є щось спільного з масонством, то це те, що ритуал, який виконав Браманті, теж є хобі для провінційних інтелектуалів та політиків. Але так було від початку: масонство було недолугою спробою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маятник Фуко», після закриття браузера.
