Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Може забезпечити? Та неодмінно забезпечить! Я знайду винахідника!

— Ми спробуємо, — Ріарден рвучко випростався, ще раз глянув на зламану модель і, сумно всміхнувшись, мовив: — Ось він, двигун для «Лінії Джона Ґолта». А далі почав говорити з владністю керівника:

— По-перше, слід розшукати тут їхній відділ кадрів. Переглянути особові справи, якщо вони залишилися, і встановити імена їхніх дослідників та інженерів. Не знаю, кому зараз належать ці руїни; думаю, знайти власника буде непросто, інакше ми так легко сюди не потрапили б. Потім потрібно буде обстежити всі кімнати лабораторії. Можна буде відрядити сюди літаком кількох інженерів, щоб вони обстежили весь завод.

Вони попрямували до виходу, та на порозі Даґні на мить зупинилася.

— Генку, тут не було нічого ціннішого за цей двигун, — стиха мовила вона. — Він коштував більше за весь цей завод разом із усією його продукцією. Але його покинули іржавіти в купі мотлоху. Це єдина річ, що її ніхто навіть не спробував украсти.

— Мене це найдужче і лякає, — зізнався Ріарден.

Відділ кадрів знайшли швидко. На його дверях висіла відповідна табличка, проте цим усе й обмежилося. Всередині не було ні меблів, ні паперів — нічогісінько, крім розтрощеного скла.

Вони повернулися в кімнату, де лежав двигун; рачкуючи, оглянули кожну річ на підлозі.

Знахідок було негусто. Вони відклали вбік папери, де бракувало сторінок звіту і решти записів, що стосувалися двигуна. Пакети з-під поп-корну і пляшка з-під віскі свідчили про вторгнення варварської орди, що, мов цунамі, пронеслася приміщенням і хтозна куди віднесла всі потрібні залишки.

Знайшли кілька уламків металу, що могли відколотися від двигуна, проте вони були такі дрібні, що, вочевидь, не мали жодної цінності. Мотор мав такий вигляд, начебто деякі його частини виламали мародери, вирішивши застосувати їх у побуті. Те, що залишилося, здавалося занадто незвичним, щоб когось зацікавити.

Ставши навколішки, впираючись долонями в устелену піщинками долівку, Даґні відчувала лише лють, гостру безсилу лють від цього сплюндрування. Думала, чи не став раптом моторний кабель шворкою для чиїхось пелюшок чи мотузкою для криничної корби; чи не перетворився його циліндр на горщик для калачиків, що стояв зараз на підвіконні симпатяги, який покинув тут пляшку з-під віскі.

На пагорбі ще було світло, але з долини вже наповзало блакитне марево.

Вони закінчили свої пошуки, коли вже зсутеніло. Даґні звелась і схилилася головою на порожню віконницю, щоб трохи охолодити чоло вечірньою прохолодою. Небо стало темно-синім.

— Цей двигун зміг би примусити рухатися всю країну, він би вдихнув у неї вогонь, — Даґні поглянула на мотор. А потім визирнула у вікно і раптом застогнала, здригнувшись усім тілом і схиливши голову на руку, що впиралася об куток рами.

— Що таке? — запитав Ріарден.

Даґні промовчала.

Ріарден визирнув за вікно. Далеко внизу, в долині, в дедалі густішому мороці, ледь миготіли мляві вогники лойових свічок.

Розділ Х

Смолоскип Ваятта

— Хай Бог милує, мем! — промовив клерк із архівного бюро. — Ніхто не знає, кому належить цей завод зараз. І запитати немає в кого.

Він сидів за столом у кабінеті на першому поверсі. До нього рідко заходили відвідувачі; течки довкола були запилюжені. Він дивився то на блискучу автівку, що стояла перед його вікном, на брудному майдані, в центрі колись квітучого містечка, столиці округу, то переводив тьмяний неуважний погляд на двох незнайомців.

— Чому? — запитала Даґні.

Клерк безпорадно кивнув на купу паперів, що їх витягнув із течки:

— Тільки суд здатен визначити власника того всього, але достатньо компетентний суд навряд чи можна знайти. Якщо ці папери взагалі колись дійдуть до суду. Боюсь, що цього не станеться.

— Чому? Що ж там скоїлося?

— Ну, бо ту компанію продано… «Двадцяте сторіччя». Тобто, моторобудівну компанію. Її продали одночасно двом різним людям. Свого часу, два роки тому, це спричинило серйозний скандал. Але зараз, — він знову кивнув на гору документів, — усе перетворилося на папір, що чекає на судовий розгляд. І я, правду кажучи, не бачу, як можна буде визначити права на її власність чи й узагалі будь-які права.

— Розкажіть, будь ласка, що ж таки сталося?

— Останнім законним власником заводу була «Народна іпотечна компанія» з міста Рим у Вісконсині. Містечко розташоване по той бік від заводу, це звідси кілометрів п’ять на північ. «Народна іпотечна компанія» була доволі жвава контора, що на кожному кроці розводилася про вигідні кредити. Очолював її такий собі Марк Йонтц. Ніхто не знав, звідки той виник, і ніхто не знає, куди подівся зараз. Уже наступного ранку, коли та контора луснула, з’ясувалося, що Марк Йонтц продав «Двадцяте сторіччя» купці парубійків із Південної Дакоти, в яких іще молоко на губах не висохло. А крім них, передав ще й як заставу під позику одному банку з Іллінойсу. Коли вони приїхали подивитися на завод, то побачили, що Йонтц вивіз усі верстати і збув їх уроздріб бозна-кому. Тому завод зараз належить багатьом і водночас нікому. Зараз пацанва із Південної Дакоти, банк і адвокати кредиторів «Народної іпотечної компанії» позиваються одне на одного, претендуючи на права власності заводом, і жодна зі сторін не може вивезти звідти жодного колеса, попри те, що ніяких коліс там уже не залишилося.

— А за Марка Йонтца завод працював?

— Господи, мем, ні! Йонтц не здатен був керувати заводом. Він не хотів працювати, йому потрібно було просто отримати гроші. І йому це вдалося — взяв за цей завод більше, ніж будь-хто міг за нього дати.

Клерк не міг збагнути, чому світловолосий, суворий на вигляд чоловік, який сидів перед ним разом із жінкою, весь час глипає у вікно на свою машину, точніше, на великий, загорнутий у брезент, предмет, що стирчав із багажника.

— А що сталося із заводською документацією?

— Якою саме, мем?

— Виробничі звіти. Робочі документи. Емм… Особові справи?

— Нічого цього не збереглося. Завод просто розграбували. Непевні власники хапали все, що могли… Меблі, все, що могли вивезти, навіть якщо шериф чіпляв замок на двері. Папери і все решту, мабуть, забрали шакали зі Старнсвілля, — це там, у долині, їм непросто живеться. Найімовірніше, документи забрали для пічок і давно вже спалили.

— А чи нема тут колишніх робітників заводу? — запитав Ріарден.

— Ні, сер. Тут їх не варто і шукати. Всі вони жили в Старнсвіллі.

— Абсолютно всі? — прошепотіла Даґні, в якої перед очима знову постали руїни. — Інженери теж?

— Так, мем. То було заводське містечко.

— А ви, часом, не запам’ятали імені бодай когось, хто там працював?

— Ні, мем.

— А за якого власника завод іще працював?

— Не знаю, мем. Там було купа різної метушні. До