Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— А чи можете ви назвати імена всіх наступних власників?

— Ні, сер. Стара будівля суду згоріла років зо три тому разом із усіма архівами. Хтозна, де тепер можна знайти ці дані.

— А чи знаєте ви, в який спосіб вдалося Марку Йонтцу купити завод?

— Це я знаю. У Баскома, мера Рима. Але як завод перейшов у власність мера, не знаю.

— А де зараз мер Баском?

— Досі керує Римом.

— Дуже вам дякую, — мовив Ріарден, підводячись. — Ми поїдемо до нього.

Коли вони вже були біля дверей, клерк запитав:

— Сер, а кого ви шукаєте?

— Нашого друга, — відповів Ріарден. — Давнього друга, з яким втратили зв’язок. Він колись працював на тому заводі.

Мер міста Рим у штаті Вісконсин схилився на спинку свого крісла; під засмальцьованою сорочкою його груди і живіт скидалися на велику грушу.

На терасі його будинку було густе повітря з пилюки і сонця. Мер поворухнув рукою, зблиснувши чималим, хоча далеко не ідеальним, топазом на каблучці.

— Немає сенсу, леді, немає жодного сенсу, — мовив він. — Опитувати місцевих мешканців — це гаяти час. Заводських уже не залишилося, нема й таких, хто міг би про них розповісти. Звідси всі нормальні сім’ї виїхали, зостався лише різний непотріб! Я собі весь час кажу, що перетворився на мера непотребу.

Він запропонував обом своїм гостям сісти, але не звертав уваги, що леді й далі стояла біля парапету тераси. Відкинувшись назад, Баском узявся вивчати струнку постать візитерки: «Вищий світ, — подумав він. — Та й її супутник вочевидь із багатих».

Даґні роздивлялася вулицю міста. Тут були будинки, ліхтарі, навіть щит із рекламою прохолодних напоїв; проте складалося враження, що цьому місту залишилися лічені години, щоб перетворитися на подобу Старнсвілля.

— Ні, жодного архіву тут немає, — мовив мер Баском. — І якщо, леді, ви намагаєтеся розшукати саме документи, ви марно гаєте час. Це однаково, що ловити листя на вітрі. Саме так, листя на вітрі. Нікого зараз не обходять папери. Зараз люди цікавляться добротними, міцними матеріальними об’єктами. Треба бути практичними.

За брудними шибками вікон вони бачили обстановку вітальні: персидські килими на деформованому паркеті, барний столик із хромованими смужками біля стіни, дорогий радіоприймач, на якому стояла гасова лампа.

— Так, це я подарував завод Марку Йонтцу. Він був хорошим хлопцем… Такий жвавий, енергійний. Ясна річ, він хитрував, але хто зараз не хитрує? І занадто далеко зайшов… Цього я від нього не очікував. Думав, йому не забракне розуму залишитися в рамках закону… Точніше, того, що від закону нині лишилося.

Мер Баском усміхнувся, сором’язливо-відверто дивлячись на своїх гостей. У нього в очах сяяла примітивна, позбавлена інтелекту проникливість, усмішка здавалася добродушною — без доброти.

— Навряд чи ви детективи, друзі мої, — мовив він, — та якщо й так — мені байдуже. Я не тягнув із Марка жодних комісійних, він не утаємничував мене в свої оборудки, і я не знаю, куди він зник.

Мер зітхнув.

— Цей хлопець мені подобався. Добре було, якби він залишився тут. Звісно ж, не задля недільних служб. Мав же він якось заробляти собі на життя, правда? Він був не гірший за решту людей, просто тямковитіший. Хтось би залетів на такій афері, а він — ні, ото й усе… Ні, я й гадки не маю, що він збирався робити з цим заводом. Звісно, він заплатив мені трохи більше, ніж коштувала ця стара мишоловка; купивши її, він зробив мені послугу. Ні, я жодним чином не змушував цього робити — не було потреби. Просто я теж йому кілька разів прислужився. Деякі закони, сер, вони немов гумові, й мер завжди має змогу їх трошечки розтягнути, щоб догодити другові. Навіщо непокоїтись? Як іще в цьому світі можна розбагатіти? — він глипнув на розкішну чорну автівку. — Ви й самі це чудово знаєте.

— Ви розповідали нам про завод, — мовив Ріарден, намагаючись себе опанувати.

— Чого я не перетравлюю, — він своєї Баском, — то це людей, які полюбляють поговорити про принципи. Та жодним принципом молока в пляшку не наллєш. У житті важить лише його пристойний матеріальний бік. А коли все навколо руйнується, не час розводитися на теоретичні теми. Принаймні, особисто я не збираюся опинитися внизу. Нехай ідеї залишаться іншим, а я матиму завод. Ідеї мені не потрібні, я волію тричі на день повноцінно харчуватися.

— Нащо ж вам був цей завод?

— А нащо взагалі купують підприємства? Щоб витиснути з них усе, що можна. Коли в мене виникає шанс, я не можу його втратити. Після банкротства влаштували розпродаж, але придбати той мотлох охочих було щось не надто багацько. Тому я прикупив заводик за жменю смажених каштанів. Я недовго був його власником — Марк позбавив мене цієї мігрені вже за два чи за три місяці. Оборудка була вдала, я й не намагаюся цього приховати. Жоден крутій не зміг би краще обставити цієї справи.

— Завод іще працював, коли ви його купили?

— Ні, він уже стояв.

– І ви не намагалися знову його запустити?

— Що ви? Я практична людина.

— А чи могли б пригадати імена людей, які там працювали?

— Ні. Я там нікого не знав.

— А ви щось забирали з заводу?

— Добре, скажу вам. Я там добряче все оглянув — мені сподобався стіл старого Джеда. Джеда Старнса, тобто. Колись він справді був неабияке цабе. Чудовий стіл із суцільного червоного дерева. Я відвіз його до себе додому. Крім того, в одного з тамтешніх начальників — не знаю, в кого саме, — у ванній кімнаті стояла розкішна душова кабінка, ніколи досі такої не бачив. Зі скляними дверцятами і намальованою на них русалкою, справжній витвір мистецтва, до того ж — страшенно спокусливою, такої навіть на картинах не бачив. Тому цей душ я теж забрав додому. А що таке, в біса? Адже все це належало мені. Отже я мав цілковите право вивезти з заводу вартісні речі.

— Після чийого банкротства ви придбали завод?

— О, це був визначний крах, луснув «Національний громадський банк» у Медісоні. Господи, ото була катастрофа! Це замалим не доконало весь Вісконсин — наш край це фактично добило. Подейкують, саме цей завод розорив банк. Іще дехто стверджував, що він став останньою краплею в дірявому цеберку, бо «Національний громадський банк» здійснював вклади в трьох чи чотирьох штатах. Очолював його Юджин Лоусон — банкір і дуже щира людина. Так про нього казали. Два чи три роки тому в нас його всі знали.

— То це Лоусон керував заводом?

— Ні. Він просто вклав