Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– А що?

– Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.

– Давай! – каже Кривда. – Як же ми будемо ділитись?

– А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.

– Добре! – одказує Кривда. – От мені люба вода. Я водою володітиму.

– Володій, сестро, ти водою, а я землею.

– Ну, добре. А тим, що над землею? – питає Кривда.

– Над землею? – спитала Правда й задумалася. – Що ж над землею? – Хмари, вітер, повітря… – почала вищитувати.

– Чого ти хмари туди приплела? – каже Кривда. – І тумани, і хмари з води; вода моя – тумани й хмари мої. – Зараз мені викинь їх з поділу!

– Нехай, – каже Правда, – будь по-твоєму. Хай хмари твої.

– І вітри я собі беру, – каже Кривда.

– Добре, а я повітря.

– Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?

– Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі, – пускай їх на воду гуляти.

– Спасибі тобі за раду! – закопиливши губу, мовила Кривда. – Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся – треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.

– То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! – каже Правда.

– Ну, хай буде так, як і було!

Подумала Правда, погадала… Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.

– Хай, – каже, – уже буде по твоєму.

Поділилися.

…От і стали вони володіти: Правда – землею, Кривда – водою. Правда – повітрям, а Кривда туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.

Сумно Правді одній серед землі пустельної, яри та гори та камінь німий – більше нічого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги, а повітря підхопить її гук і розстилає голосною луною поміж скелями.

Бавиться Правда луною, мов мала дитина іграшкою, а все їй сумно та нудно. Здійметься вона вгору, прозорим повітрям полине, думка то – з високості обдивитися своє володарство… Тут де не візьметься Кривда… Сірі тумани пускає на яри глибокі, чорними хмарами огортає гори високі, буйні вітри випускає на повітря тихе й почне його метати та шарпати, струшує Правду на землю, опускає її додолу.

Побачила Правда, якої шкоди собі наробила, давши Кривді повітрям володіти, побачила, та пізно. Почати знову паювання – Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама ділила, а тепер уже й назад.

Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє… Оце розпустить вітри по морю, горами хвилю здіймає сама поверх хвилі гойдається… Або злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари – одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче… Силяться, напинаються, поки яка не видержить, лусне, – а там і пішла ломитись… Гук та гуркіт на весь світ гукає; огненні блискавиці крешуть… Правда тільки на землі важко та тяжко дише.

От раз з туги та з суму почала вона собі будівлю будувати. Вибрала між горами долину таку – з трьох боків гори зубцями аж під небо здіймаються, а четвертим боком та долина в синє море упирається… Море коло неї стиха грає. Вибрала ото місцину тиху та затишну й розпочала на ній будівлю. З гір каміння ламає – отакими бабами вороча! одну на одну складає та виводить стіни!.. Вивела. Оселю розпочала. Вже й оселю змикає, круглу та дивну – от як на церкві. На тому місці, де баня, посадила завбільшки з шапку самоцвітний камінь… Горить той камінь, сяє: і всередині світить і зокола.

Радіє Правда, що таку собі домівку збудувала… «Тепер, – дума, – Кривдо, не страшні мені твої каверзи – дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму захисті сидітиму, тебе не боятимуся. Ні одна краплина на мене не крапне, не змочить, ні тихе зітхання твоїх вітрів не дійде до мене, не прохолодить». І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі й, скрутившись, знову по стінах на долівку осідає, неначе дивна та чудова скрипонька грає.

А Кривда й почула. Підпливла до берега.

– Здорова, сестро! – гукає.

– Здорова.

– Поздоровляю тебе з новою оселею. Бач, яка добра: сама новосілля справляєш, а мене й не кличеш!

– Іди, я тобі не забороняю, – каже Правда, виходячи на поріг.

– Отак! Іди, коли сама набилася… Спасибі тобі за ласку! – регоче. – Тісно мені в твоїй оселі й душно. Я ось краще на морі погуляю.

Та, це кажучи, як скрикне:

– Вітри-Нечоси! За мною…

Та як пурне-нирне, до самого дна сідає, з самого дна воду вивертає, хвилі горами здіймає, а вітри як підхоплять ті хвилі, як помчать на берег, котять долиною аж до самого будинку, як стугонуть у стіни – так ті стіни ходором і заходили.

Правда тілько кигикнула, наче та чайка, й полетіла геть собі, щоб не сперечатись з сестрою. Вона думала – коли не буде перед очима в Кривди, то, може, та й вгамується, не стане руйнувати її домівки.

А Кривда як угледіла, як зарегоче! В долошки плеще та одно вергає хвилі – гори на долину. Підмила одну стіну – так та стіна й гепнулася, на самі невеличкі шматочки побилася, аж пил угору знявся… А там і друга… третя. Через годину й не знати стало, що там була будівля, тільки здоровенна кучугура піску та щебню валяється. Кривда й тим не вдовольнилася – наслала вітри на ту кучугуру, почали той пісок та щебень пересівати, до півночі всю долину вкрили пилом та кіптягою.

Як прилетіла на ранок Правда довідатися, що їй нашкодила Кривда, то замість будівлі побачила тілько один сірий порох по долині. Гірко стало Правді, важко; Сум у серце впився; Журба душу опанувала; зронила вона не одну, не дві сльози – всю долину, мов дрібним дощем, своїми сльозами змочила… Голосить Правда та плаче, а того й не бачить, що де сльоза впаде, там трава росте, де крапелька осідає,