Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

…З того часу почала по землі трава рости; всі долини вкрила. Пишні та зелені, лежать вони поміж скелями, своїми квіточками пишаються – і білими й рожевими, і жовтими й блакитними, синіми, аж темними, червоними, огненногарячими… Наче хто килим шовковий розіслав по землі.

Угледіло Ясне Сонечко, і йому так те подобалося, що воно часто спускалося на ті долини спочити, покачатися, розправити на шовковій травиці свої кісточки натомлені, надихатися пахощами запашних квіточок.

Угледіла те Кривда, і зло її схопило за серце. Вона мала шкоди тій Правді наробити, а вийшло з того он що! Взяла вона звела докупи всі тумани сиві, хмари чорні, непроглядні, пустила дощем на гори. Ллє дощова вода, мов з відра, котить з гір течіями бистрими, реве долинами, річками глибокими, мне та нехтує травицю зелену, заносить її мулом чорним, невеличкими та гострими камінцями, мов серпами, під корінь рубає, несе в море глибоке і серед моря синього потопляє.

Та нічого не вдіє Кривда злая. Вигляне Ясне Сонечко, розірве, розшарпає хмари чорні, розпарює землю сирую, земля випиває річки бистрі, і з-під теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травиця зелена, розцвітають на ній квіточки пишні.

Розсердилася, розгнівалася Кривда злая. Рве на собі коси шовкові, кусає руки білі, аж до крові кусає та все пригадує, що б тій Правді заподіяти, щоб виполонити їй травицю зелену.

І от пригадала… Як запливло Сонечко в інші краї світ оглядати, зібрала докупи вітри гострі холодні, студить ними повітря вільне, гнітить його хмарами зеленими… Дубіє повітря, застигає; з ранньої роси іній кує, дощові води в сніг обертає, снігом білим, наче пухом, усю землю устилає, морозом лютим огортає… Пожовтіли від того зелені листочки, опали, почорніли пишні квіточки, мов на огні погоріли… Там по тих долинах зелених, де колись Ясне Сонечко грало, тепер дідусь Морозенко гуляє, сивою бородою слід мете, льодом дише, снігом подихає, снігові баби з місця на місце перевертає, а поверх них вітер, мов серед кладовища дикий звір, завиває.

Вилетіла тоді Правда на скелю високу, зложила від жалю руки білі, замолилася до Сонця Красного.

– Мати, – каже, – рідна наша мати! Вернись, подивися, яку Кривда вчинила неправду. Поділилися ми з нею землею пустельною: вона взяла воду, я – повітря прозоре. Що б, здається, в миру жити, кожна кожній шкоди не робити, свого добра глядіти-доглядати… Ніт же! Злая Кривда все мені наперекір іде: чи задумаю я що зробити – вона осміє, а чи зроблю що – попсує, просвітку не дає. Збудувала я собі хаточку тиху – вона розвалила, кам'яні стіни потрощила-поломила, по всій землі пилом пустила. Посіяла я на тому пилові сльози гіркії – вродилася травиця зелена, квіточки пишні її уквітчали, неначе килимом, тихі долини заслали. Ви, мамо, не раз по тих долинах самі гуляли, по травиці зеленій качались – спочивали… Тепер вона тії квіточки морозом лютим попалила, зелені листочки травиці побила, снігами глибокими всі долини покрила!

Гляне Сонце, спогляне – аж справді: по долинах сніги лежать, а по горах вітри ходять, по землі Мороз гуляє, льодом землю кує, снігом огортає… От воно як припече!

– Душно, душно, – закричали вітри холодні та чимдуж давай навтьоки!

– Еге! – мовив Морозенко та й розсівся. Схилився на скелю та й заснув.

А Сонце по ньому стрибає, з нього білу одежу здирає, водою по долинах розпускає… Аж гляне Правда – по таких місцях уже й травиця з-під води зеленіє-проростає.

…Як не шкодила Кривда Правді, що не робила, а бачить – нічого не вдіє. Правда розвела по землі таку буйну рослину: всі долини покрила травою зеленою, заквітчала квіточками запашними, всі гори заслала лісами темними, борами непрохідними; по деяких тілько місцях покидала лисинки гострі, щоб на них рано й пізно вилітати землю оглядати.

Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає. Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силоміць нічого не вдіє. От і почала вона до неї хитрощами підходити.

– Сестро! – каже. – Як у тебе все гарно на землі – тихо та любо: є де спочити, є на чому очі звеселити, – не то, що в мене. Одно – бовтається та бісова калюжа: і вдень не гуляє, і вночі не спочиває.

– То виходь, – каже Правда, – сестро, до мене. Я не бороню тобі гуляти, тільки не роби шкоди.

От Кривда і вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку, водить її по всіх усюдах, показує місця красні. У Кривди й очі розбігаються.

Обдивилася Кривда все і назад вертає.

– Гарно, – каже Правді, – гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого тобі нестає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польоту-шок різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою працю!

– Я б, – каже Правда, – й зробила те. Як же його зробити?

– Еге! А хочеш – навчу?

– Навчи, сестрице! Навчи, голубко! – аж пада коло неї Правда.

А Кривда й каже:

– Знаєш, – каже, – сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?

– Пам'ятаю.

– За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний – огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую – під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається-двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю – що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: – Легшенько, – кажу, – легшенько! Чи бач, – кажу, – як розходилися – покою нікому немає! «А ти хто такий?» звідтіля глухо доходить до мене. – Хто б я, – кажу, – не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть, – кажу, – як доберусь до вас – знатимете, хто я! «Ану, – каже, – доберись, доберись. Як то ти доберешся?…» Знаєш: дратує мене. – Не дратуйте мене, – одказую їм, – бо я Чорториєві як накажу – зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! «Накажи, – регоче, – накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…» Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: «Крути дно!» А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. «А що, – питає звідти, – вже почали?» – Почали, – одказую, – починайте й ви! – Коли це – як загуде, як бухне! – кругом усе так і