Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

За столом сиділи дві жінки й чистили картоплю. Одна була стара, але обличчя мала широке, засмагле, дуже здорове і, видно, колись була вродлива. Та, що сиділа поруч неї, здавалася зів'ялою й старою, хоч видно було, що насправді вона молодша, ніж здавалося на вигляд; вона була втомлена й пригнічена, і руки її рухались якось нерішуче. Біляві пасма спадали їй на бліде чоло й на обличчя, а старша була гладенько зачесана.

— Доброго ранку,— привітався Файнгальс.

— Доброго ранку,— відповіли вони.

Файнгальс зачинив за собою двері, нерішуче прокашлявся й відчув, що на тілі в нього виступив піт, дрібний піт, і сорочка прилипла до спини й під пахвами. Молодша з двох жінок за столом подивилась на нього, а він відзначив собі, що в неї такі самі ніжні, білі руки, як у хлопчика, що сидів на підлозі й спокійно обминав своїм візком вибиту плитку. В невеликому приміщенні стояв затхлий дух незліченних сніданків, обідів та вечер. Вся стіна була завішана сковородами та каструлями.

Обидві жінки глянули на дідка, що сидів коло вікна й дивився на подвір'я; той показав рукою на стілець і промовив:

— Сідайте, будь ласка.

Файнгальс сів коло старої жінки й сказав:

— Моє прізвище Файнгальс, я з Вайдесгайма — йду додому.

Обидві жінки звели на нього очі, і старий теж наче ожив.

— Файнгальс,— озвався він,— із Вайдесгайма. Син Якоба Файнгальса?

— Так... Як там у Вайдесгаймі?

Старий знизав плечима, пахкнув димом і сказав:

— Та непогано — дожидають, поки американці займуть містечко, а вони не квапляться. Тут вони вже три тижні, а два кілометри до Вайдесгайма не пройдуть, та й німців там нема, це нічия земля, нікому вона не потрібна, певне, лежить не там, де треба...

— Чути, що німці часом стріляють туди,— мовила молодша жінка,— але не часто.

— Так, чути,— підтвердив старий і уважно подивився на Файнгальса.— А як ви сюди попали?

— З того боку... Я там чекав три тижні, поки прийдуть американці.

— Саме навпроти нас?

— Та ні... далі на південь... коло Грінцгайма.

— Коло Грінцгайма. Он як... І там ви перейшли на цей бік?

— Так... Сю ніч.

— Переодягтись у цивільне?

Файнгальс похитав головою.

— Ні, я ще там надів цивільне... вони тепер багатьох солдатів відпускають.

Старий тихо засміявся й глянув на молодшу жінку.

— Чуєш, Трудо? Вони тепер багатьох солдатів відпускають... хоч-не-хоч засмієшся...

Жінки дочистили картоплю; молодша взяла каструлю, підійшла до крана в кутку й висипала картоплю в решето. Відкрила кран і почала втомленими рухами мити її.

Старша торкнула Файнгальса за плече. Він обернувся до неї.

— Багатьох відпускають? — перепитала вона.

— Багатьох — підтвердив Файнгальс.— Деякі частини відпускають гуртом, зобов'язавши їх, щоб зібрались у Рурській області. Але я туди не поїхав.

Жінка біля крана заплакала. Вона плакала нечутно, тільки худі плечі ледь здригалися.

— Або заплачеш,— додав старий біля вікна.— Засмієшся або заплачеш...— І глянув на Файнгальса,— У неї чоловік на фронті загинув — мій син.— Він показав люлькою на жінку, що стояла біля крана, старанно мила картоплю й плакала.— В Угорщині,— пояснив старий,— ще восени.

— Влітку,— озвалася стара жінка, що сиділа поруч Файнгальса,— його мали відпустити додому, вже кілька разів його мало не відпускали, бо він був хворий, дуже хворий, але все ж таки не відпустили. Він був у армії буфетником.— Жінка похитала головою й зиркнула на молодшу, що біля крана. Та обережно висипала, помиту картоплю в чистий казанок і залила водою. Вона й досі плакала — тихо, майже нечутно; поставила казанок на плиту, потім відійшла в куток і вийняла з кишені на фартуху носовичка.

Файнгальс відчув, що міниться на обличчі. Він не часто згадував Фінка, разів кілька, й то зовсім побіжно, але тепер думав про його кінець так напружено, що бачив його перед собою куди виразніше, ніж тоді, в дійсності: і оту неймовірно важку валізу, в яку раптом влучив снаряд, і як зі свистом летіло вгору віко з валізи, і як у темряві вино бризнуло на дорогу і йому на потилицю, як бряжчало розбите скло, і який невеличкий та худий був той чоловік, що його він повільно обмацував, поки намацав велику криваву рану й відсмикнув руку...

Він подивився на хлопчика, що