Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

грався на підлозі. Своїми тонкими білими пальчиками він спокійно тягав візочка круг того місця, де плитки були вибиті; там лежали дрібно напиляні дрова, які він накладав на візочок, скидав їх, і знову накладав, і знову скидав. Дитя було дуже тендітне й рухалось так само втомлено, як його мати, що вже сиділа за столом, притуливши носовичок до обличчя. Файнгальс пригнічено озирнувся довкола й завагався, чи розповідати їм? Та врешті опустив голову, бо вирішив, що розкаже згодом. Розкаже тільки старому. А зараз він не хотів про це говорити, йому здавалося, що цим людям зовсім не цікаво, як саме Файнгальс попав зі свого госпіталю в Угорщину. Стара жінка знов торкнула його за плече й тихо спитала:

— Що з вами? Ви хочете їсти? Вам недобре?

— Ні,— відповів Файнгальс.— Дуже дякую!

Але вона так само співчутливо дивилася на нього, і він повторив:

— Ні, не хочу, слово честі, дякую.

— Може, келих вина? — озвався від вікна старий.— Або чарку горілки?

— Так,— відповів Файнгальс.— Від чарки не відмовлюсь.

— Трудо,— сказав старий,— налий цьому панові чарку горілки.

Молодша жінка встала й вийшла до сусідньої кімнати.

— Ми живемо в тісноті,— пояснила Файнгальсові стара, тільки оця кухня та вітальня, але кажуть, що вони скоро рушать далі — у них тут багато танків; та й полонених нібито вивезуть.

— А у вас в домі є полонені?

— Є,— відповіла стара — Вони отам у залі, самі високі чини, їх тут допитують. Коли скінчать допити, їх переведуть кудись. Серед них навіть генерал є. О, подивіться!

Файнгальс підійшов до вікна, і старий пальцем показав йому поверх вартових, крізь ворота в друге подвір'я, на засновані колючим дротом вікна зали.

— Он, бачте,— сказав старий,— знов одного ведуть на допит.

Файнгальс відразу впізнав генерала: на вигляд він був тепер здоровіший, не такий напружений; на шиї в нього тепер блищав Хрест, він навіть ледь помітно всміхався і спокійно, слухняно йшов попереду двох конвоїрів, що наставили на нього автомати. Генерал був уже не такий жовтий на виду й не здавався втомленим, обличчя в нього було незворушне, чемне й людяне, дуже лагідна усмішка красила його. Він вийшов з підворіття, спокійно перетнув двір і піднявся сходами нагору. За ним невідступно йшли вартові.

— Ото генерал,— пояснив Фінк.— Тут є й полковник та майори, самі старші офіцери, мало не тридцять душ.

Молодша жінка вийшла з вітальні з пляшкою горілки та чарками в руках. Поставила одну чарку на підвіконні перед старим Фінком, а другу — на столі, перед Файнгальсовим стільцем. Файнгальс лишився біля вікна. Звідти йому видно було й вулицю за другим двором, з тильного боку садиби. Там теж стояло двоє вартових з автоматами, а навпроти того місця, де стояли вартові, Файнгальс розпізнав вітрину похоронного бюро й згадав, що це та вулиця, на якій стоїть гімназія. У вітрині й досі стояла труна: полакована в чорне, з посрібленими ріжечками і чорним покривалом, з важкими сріблястими торочками. Може, це та сама труна, що стояла там тринадцять років тому, коли він ходив до гімназії?

— Будьмо! — сказав старий і підняв свою чарку.

Файнгальс швидко підійшов до столу і, подякувавши молодшій жінці, сказав до старого: «Будьмо!» — й підніс чарку до губів. Горілка була добра.

— Як ви гадаєте — чи слід мені зараз іти додому?

— Спробуйте пробратись у такому місці, де не стоять американці. Найкраще біля Керпеля. Ви знаєте Керпель?

— Знаю. А що, там їх нема? — спитав Файнгальс.

— Еге ж, там їх нема. Звідти часто приходять люди — по хліб. Ночами, жінки — всі йдуть через Керпель.

— Удень туди часом уже стріляють,— озвалась молодша жінка.

— Так,— погодився старий,— удень туди вже стріляють.

— Дякую,— сказав Файнгальс,— дуже дякую.— І допив чарку до дна.

Старий підвівся.

— Я поїду на гору,— сказав він.— Їдьте й ви зі мною. Звідти ви все побачите, і дім вашого батька теж.

— Гаразд,— погодився Файнгальс.— Я поїду з вами.

Він глянув на жінок, що сиділи за столом і поралися з городиною, вони обережно знімали верхні листки з двох головок капусти, обдивлялись їх, кришили й кидали в решето.

Хлопчик підвів голову, враз перестав тягати візок і спитав:

— А мені можна з вами?

— Можна,— сказав Фінк.— Ходімо.— І поклав люльку на підвіконня.— Он ще одного ведуть! — гукнув він.— Дивіться!

Файнгальс кинувся до вікна; подвір'ям ішов полковник, тягнучи ноги, гостре обличчя його мало нездоровий вигляд, а комір, під яким теліпались ордени, був заширокий для його шиї. Він дибав на негнучких ногах, руки в нього безвладно висіли.