Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Тобі не зрозуміти.

— А все-таки спробуй поясни: раптом второпаю, хоча й розумом кволий?

— Не блазнюй, Сашко, не треба. Ти нормальний чоловік: сильний, впевнений у собі, ні на кого, крім себе, ні в чому не розраховуєш, до жіночих слабинок поблажливий, терплячий, навіть любиш їх, по-моєму, слабинки. Ти — стіна, Сашко, за тобою спокійно, легко, міцно. Чи віриш: я вперше відчула себе слабкою поряд з тобою. Приємне почуття, виявляється, — бути слабкою. Я ніколи не знала цього, Сашко. Дякую тобі.

— Немає за що, — механічно відповів Олександр Павлович.

— Є за що. Я тут нагримала, звинувачень тобі цілу купу накидала. А знаєш, чому я прийшла? Гадаєш, з-за коробочки твоєї? Це для Наташки вона — диво. Для Наташки ти сам — диво дивне, вона закохалася в тебе, як в Діда Мороза. Та я про інше. Ось ти мені тією розмовою в машині дорікаєш. А я тобі на що робила натиск: нам з тобою добре разом. Дуже добре, Сашко, дуже! Авжеж, ти не зустрічав таких, як я. Бо ж і я не зустрічала таких, як ти.

— На стіну схожих?

— Ще раз прошу — не треба… Ти можеш зрозуміти, дурна твоя голово, що так, як з тобою, мені ні з ким не було? Ні з ким! Я тоді перевірити тебе хотіла — на міцність, чи що? А ти не піддався, немов прийняв правила гри — мої правила, але залишився самим собою. Ти — завжди “сам собою”, Сашко, тим і цінний суспільству, — посміхнулась. Чомусь невесело. — Вперше у житті прошу: не йди. Від добра добра не шукають. Не йди, Сашко.

Як уранці в Наташі, запитав за інерцією:

— З чого ти взяла, що піду?.. — І знову ж, як уранці, осмикнув себе: не будь страусом, не ховай голову в пісок. — Не треба, Валеріє, не зраджуй себе: не проси мужика. Від добра добра не шукають, правильно. Та тільки в чому воно — добро? В тому, що в ліжку нам добре? Мало цього, Леро, мало! Це, як відомо, фізіологія. А як щодо душі?

— Що ж я, по-твоєму, зовсім бездушна?

— Ти не бездушна. Ти ділова сучасна жінка. Для тебе слово “побут” страшніше за атомну війну.

— А для тебе? Ти від цього слова так само біжиш.

— Біжу, згоден. І ось парадокс: весь час його шукаю. Не виключено, що знайду я нарешті таку жінку, яку сам вигадав, подивлюся на неї, порадуюся, серцем відійду — і вирушу далі, звик, як ти кажеш, ні на кого, крім себе, в цьому житті не розраховувати. А може, і не вирушу — зупинюсь. Але ж ти, Леро, не та жінка, яку я вигадав. І сама про це знаєш чудово. Ось навіть “портсигар” не допоміг.

— Який “портсигар”?

— Цей, — дістав з кишені срібну дрібничку.

Валерія вихопила її, витряхнула з неї батарейку, розлючено смикнула дротики, кинула на підлогу, ногою притисла: коробочка легко розплющилась, срібло — м’який метал.

— Немає більше “портсигара”! Нема й не було! При чому він? Ти ж бачив, Сашко: я можу бути жінкою. Жінкою, а не доцентом кафедри автоматики. Навіть Наташа це зрозуміла.

— І на скільки тебе вистачить? На тиждень? На місяць? На рік? А семінари, симпозіуми, госпдоговори, студенти? А твоя дівчина, що така потрібна науці? Ні, Леро, ти у нас — доцент кафедри автоматики, все решта — потім, все решта — неважливе, навіть заважає. І ні-ку-ди від цього факту не дінешся.

— А тобі хто потрібен? Куховарка? Нянька? Та й ти сам від такої через тиждень втечеш.

— Мені ніхто не потрібен, Леро, — сказав Олександр Павлович. — Ні куховарка, ні нянька, ні тим паче доцент. Мужик валить мамонта, жінка підтримує вогонь…

— Ти про що, Сашко?

— Так, дрібниці, — підвівся. — Беззмістовна розмова, Леро. Ні ти, ні я — ніхто одне одного переконати не зможе. І переробити не зможе. Будемо жити, як жили.

Валерія також підвелася, підхопила сумку, перекинула через плече — гарна, впевнена у собі жінка, зовсім не подібна до тієї, що всього лише чверть години тому просила Олександра Павловича не йти, не ламати налагоджене.

Яке налагоджене?

Ким?

Запитала:

— Нарізно? — посміхнулась сліпуче: хоч зараз на плакат з написом: “Літайте літаками Аерофлоту”. Олександр Павлович не відповів, стояв, прихилившись спиною до одвірка, чекав. Тільки чого чекав? — Ну гаразд, прощавай, любий Сашко. Вибач, що я “портсигар” зламала.

— Нічого, — сказав Олександр Павлович. — Якщо буде треба, я відремонтую. — Подумав: змовчати чи “дотиснути”? Все ж вирішив “дотиснути”, якщо розпочав: — Ось шкода: ота маленька деталька тільки одна у мене була.

— Яка деталька?

— Ну та, що ти з “портсигара” загубила. Слухай, будь другом: пошукай її в себе вдома. Напевне, десь на підлозі валяється. Знаєш, така тонка пластинка зі схемкою. Десять міліметрів на двадцять. Зовсім невеличка.

Валерія серйозно, вже без усмішки, дивилася на нього.

— Сашко, ти при своєму розумі?

— При своєму, Леро, а при чиєму ж?

Вона повернулася і, не прощаючись, хряпнула вхідними дверима. А Олександр Павлович так і залишився стояти біля одвірка. Не знав: чи радіти йому, чи плакати?

У дні, що лишалися до прем’єри, працював як віл. Асистентів заганяв, себе зацюкав, зате в день прем’єри був упевнений: все відбудеться на рівні світових стандартів, ніхто ні до чого причепитися не зможе.

Режисер програми дуже не мучив Олександра Павловича, свої задуми втілював у першому відділенні, зате

Олександр Павлович придумав йому фінал. Вірніше, не сам придумав: бачив якось у програмі цирку Барнума і Бейлі, але не претендував на авторство. Його атракціон займав усе друге відділення, і Олександр Павлович останнім спеціально такий трюк поставив, немало, до речі, змінивши барнумівський: вивозив на манеж плоске дзеркало, старовинне, в бронзовій рамі, з мармуровим піддзеркальником; змахнув перед ним чорно-червоним плащем, і на піддзеркальнику, відображуючись