Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Заспокойся, будь ласка, — досить стримано відгукується Рита, але жест рукою виходить невпевненим. Я перехоплюю тонке зап'ястя. Вона хотіла помацати моє волосся? Спочатку треба отримати дозвіл і...

... я, можливо, здатний захлинутися власним серцем, ось прямо захлинутися, коли воно тарабанить як збожеволіле, і здатний дати слабину, коли її тепла долоня в моїй, але я — ось зараз склеюю себе наново і ще більше випрямляюся.

— Я абсолютно спокійний. Шаради закінчено, а за брехню доведеться платити, боягузко.

— Я не брехала тобі, — палким шепотом розходиться вона.

Коли Рита починає безглуздий опір на одному місці, я всього лише намагаюся тримати її рівно, але вона крутиться як очманіла.

— Стій на місці!

— Артуре, — твердить вона, — Артуре, мені не можна зараз нервувати. Чесно, зрозумій, мені не можна...

— А ти не нервуй. І знаєш що, краще помовчи, — кажу зі злим видихом їй просто в губи. — У тебе це найкраще виходить.

— Я розумію, чому ти засмутився, але... Саме через це я просто мовчала, знаючи твоє ставлення до Салазарова і до клубу! — Їй вдається трохи відсахнутися, бо я все одно по-ідіотськи бажаю дивитися в це гарне й жваве обличчя. — Але не смій звинувачувати... мене... у брехні! Зрозумів? — зривається її голос. — У мене питання до тебе, Артуре! Раз ти так розкомандувався.

— Давай, — видавлюю я усмішку. — Уперед, зайчихо, викручуйся.

— Я не викручуюся! Скажи мені, давай, а чому ти досі не поїхав до сестри? — Вона смикає мене за куртку і я їй дозволяю. — Ти... та ти щотижня... ти по кілька разів повторював, що збираєшся їхати... А чому ти не їдеш?!

— Це не твоя справа, — чеканю я кожне слово. — Поводитимешся правильно, тоді поясню. Хоча... Що ж ти раніше не питала?

— Я-я... я якраз не хотіла тебе злити, тебе турбувати...

— Ти провалилася. — Рита незрозуміло скрикує, коли я договорюю. — Це все неважливо. Що важливо, це ти сьогодні...

— Я думаю, що це дуже важливо, — майже скоромовкою каже вона. — Прям супер важливо, Артуре Резник. Зірка спорту! Важливо, тому що це твій брат приходив і дивився в мої вікна. Той чоловік! Що ставив мені потім запитання. Що сталося між вами?

Я виявляю, що надто міцно стискаю набалдашник поручнів і дерево тріщить у руці. Щось похитується — чорт, напевно, у мене в голові, — а потім усе знову стає зрозумілим.

— Черговий доказ, що тобі не можна вірити, — хриплю я. — Знову змовчала, знову збрехала.

— Я не брехала! Відповідай ти на моє запитання!

Як же добре, що цей виродок у в'язниці... Я б прибив його, напевно, за те, що сволота дивився на неї і розмовляв без мого дозволу.

— Це не має найменшого впливу на наші стосунки. Я все вирішу. Тим паче, ти тепер не житимеш сама.

— Артуре, — вона говорить надто хрипко і притискає руку до грудини, — будь ласка, прокинься, почекай. Подумай хоч кілька годин. Це все просто звалилося тобі на голову, як сніг...

— Ти йдеш збирати речі. Зараз під'їде Микита, будеш під наглядом. Щоб за годину все було зібрано. Давай, пішла!

— Мені потрібно з тобою поговорити, — шепоче Рита, невпевнено заглядаючи в очі, — тільки коли ти заспокоїшся.

— А я тепер завжди буду ось так "спокійним", — усміхаюся я і підморгую їй. Усередині все тріщить, ніби розпадається на частини, але я випускаю назовні тільки лють: — Повторювати ще раз не стану! Почалося твоє нове життя, Рито! У якому ти станеш робити все правильно.

Смикаючи плечем, вона має намір обійти мене, щоб принципово попрямувати на кухню замість того, щоб піднятися нагору, як вказав я.

Я мовчки піднімаю Риту за талію і переношу назад на сходинку. Усе навколо дуже гаряче — всередині мене теж, але неважливо, — і я боюся обпектися, навіть коли просто торкаюся її дурного светра.

Вона знову стискає руки в кулаки, а я їх вбираю у свої долоні. Впираюся носом у її ніс, і говорю дуже чітко:

— Рішення тепер приймаю я, а ти слухаєшся. У тебе був шанс взяти участь, ти його розтоптала. Тепер нагору, йди, готуйся до переїзду.

Рита виривається і повільно проводить руками по обличчю, голосно видихнувши.

— Добре, — тихенько вимовляє, киває й светр поправляє. — Гаразд. Приїжджай за годину.

Моя голова сама по собі хитається, а з горла злобою рветься назовні сміх.

— Мабуть, бігти задумала? Не вийде, — сердито шепочу їй просто в губи. — Я все продумав. Буде все по-моєму.

Рита залишається стояти на сходах, коли я різко відстороняюся і бумс! — я відсуваю тумбу і дістаю ключі зі скриньки.

— Тепер усе в мене! Сиди-чекай, я приїду по тебе.

— Артуре, — блакитні очі скрушно моргають, але я на це не поведуся, — будь ласка, прошу тебе охолонути. Мені потрібно поговорити...

— А я охолов уже! — гарчу собі за спину, навіть не обертаюся. — І поговориш, не переживай. Я, можливо, навіть вислухаю тебе, власниця "Скалозубів".