Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Металобрухт зібрали дружно ми учора,
Сьогодні здали всю макулатуру,
Ми переможці, так, ура!
Ефект побічний заробили – крепатуру!

—    Цими вихідними зберіть удома непотрібні папірці. У понеділок здаємо макулатуру, - оголосила наша незмінна староста Лєна на класній годині. Я підготувала цікаву лекцію про вторинну сировину й пів години методично розповідала, як важливо папір переробляти, а не палити чи викидати. Адже це рятує життя багатьом деревам, а дерева – легені планети, які дозволяють дихати нам, людям, чистим повітрям. Вігура був би сам на себе не схожий, якби не ляпнув:

—    Якщо я з дому винесу весь папір, то що ж я повішу  в тубзіку на цвяшок?

Я цілком серйозно почала розповідати, що використовувати в якості туалетного паперу аркуші з друкарською фарбою не можна, тому що фарба може спровокувати рак прямої кишки. Клас поліз під парти. Я їм про серйозне, а вони – сміються. Нудна класна година перетворилася на сеанс сміхотерапії.

—    Клас–переможець за результатами збору макулатури й металобрухту поїде до Карпат! – у фіналі оголосила, як вишеньку на торті пришпандьорила. Ось ця інформація зацікавила діток серйозно, хоча були такі, що  сердито  обурювалися, мовляв, що там у горах робити восени?  Тільки маразматики там вештаються о цій порі.

—    Народ, на халяву можна поїхати й восени. Гори – це прикольно! - заявив Титаренко й лукаво подивився на мене. – Не боїсь, начальник, зберемо ми тобі папірці та залізяки.

—    Ви не мені їх збиратимете, а честь класу захищатимете. І  я вас прошу, благаю, без фанатизму. Я не закликаю до перемоги будь-якими способами, – виправила та попередила. Чомусь підступний черв'ячок сумніву підказував, що можуть замутити таке щось, що потім мені вигрібати довго доведеться.

—    Пацани, я знаю, як ми будемо честь захищати. Повалили надвір, перетерти треба, - і Вова  повів  усіх за собою, як Сусанін ворогів на болота. Це я вже в понеділок дізналася про суть їхнього плану. Хлопці організували дві бригади на суботу та неділю. Одна команда ходила по домівках та дворах у суботу та розповідала легенду про акцію піонерів «Дамо друге життя зіпсованому папірцю!», а друга це робила в неділю там, де не пройшла перша. І все одно 11-А здав більше. Мої страшенно розлютилися.

—    У них Федорова батько на ВАЗі привіз три тонни списаного паперу із заводу, і вони герої. Так не чесно. А ми – по кілограмах збирали, – скаржилися дівчатка, які приєдналися до хлопців. Я й сама розуміла, що нечесно, але що зробиш – таке життя! У 11- А на цілу тонну макулатури було більше. Іноді буває й так. Але ж треба було знайти потрібнів  слова, щоб мотивувати.

—    Діти, не все так погано. Результати лише з макулатури. У суботу збір металобрухту. Тут ніякий тато нічого не привезе. Можна постаратися. Я також з вами металобрухт шукати буду, - підбадьорила їх, а то дивлюся – носи повісили й повірили у вселенську несправедливість.

Цей день з самого ранку мені не сподобався.  Гідрометцентр  погоду обіцяв сонячну та без опадів, тому я одягла легку курточку поверх тонкого светра. Важкі осінні хмари затягувати небо почали вже в другій половині дня. І цей процес відбувався дуже швидко. Діти, щоправда, спритно набрали візків, і ми вже навозили з тонну різного залізяччя. Не гребували жодними місцями скупчення непотрібного заліза. Особливо активно колупалися у смітниках. Збоку це нагадувало зліт безхатьків-екстремалів. Як я не просила одягнути рукавиці, щоб уникнути зустрічі з якоюсь гидотою – ніхто не слухався. Копирсалися з ентузіазмом собак-шукачів.

Старалися всі. Славік з Дімкою змоталися на залізницю й притягли рейку. Дімка Калашніков з Юркою Гагаріним підняли на вуха весь район, коли о восьмій ранку вихідного дня (люди ж спали) протягли асфальтованою дорогою кузов якогось іржавого автомобіля. Торохтіло й гуркотіло так, що хоч вуха затикай. Зате не чули всього потоку «смачних компліментів», що лунали із кватирок та балконів. Коефіцієнт народного невдоволення цього вихідного явно зашкалював припустиму норму.

Я ж більше боялася за свою бандикувату трійцю: Скворцов, Маркін та Титаренко.
—    Вова, а що це за склад, куди ви зібралися йти? – спитала із хвилюванням. Передчуття були дуже паршиві.

—    Там купа нікому непотрібних гантелів давно лежать мертвим вантажем, - переконував Рома. Вова підозріло мовчав, лише дивився.

—    Може, ви б залишилися, Соня Костянтинівно? –  наполегливо просив Скворцов. - Вони важкі, гантелі.  Не жіноча це справа важке тягати.

—    А мені здається, що з вами треба піти та подивитися на той склад, - вперто гнула свою політику, адже ця афера з самого початку здалася мені ризикованою. Але розслабило те, що будиночок з напівгнилих дощок, як кажуть, дихав на ладан, навіть не мав дверей. Якого року їх винесли – не відомо. Але в отвір було видно, що всередині накладено якісь кувалдочки. Хлопці взяли по дві штучки. Я теж взяла, але одну, бо ті кувалдочки все ж таки виявилися важкими. Вже йшли, як з-за рогу вибіг чорний патлатий пес. Я, наївна, побачивши звірятко, вирішила, що його можна погодувати (брала з собою бутерброди). Навіть передбачити не могла, що такий склад охороняється дядькою з берданкою і злим песиком.

—     Обід скасовується, - Вова рвонув мене за рукав курточки й потягнув за собою. Кувалдочки не кинули! Вискочили зі складу та побігли, якомога швидше. Я, не розуміючи, чому треба бігти, просто бігла. Якоїсь миті кувалдочка не втрималась у мене в руці й випала, вдаривши боляче по мізинцю правої ноги.

І тут, як на зло, або на добро (я й не знаю) почалася злива. Хмари давно збиралися, темніючи й нависаючи, і ось вибухнули найсильнішим потоком. Палець  болів усе сильніше, ступати було  нестерпно боляче. Песик наближався. Вовка, не довго думаючи й церемонячись, запустив у пса, який гнався за нами, каменем (кувалдочки він перед цим викинув), підхопив мене на руки й пішов. Пес, отримавши удар по лапі, заскавучав й вирішив повернутися назад, не нариватися на ще більші неприємності. Сторож лаявся десь далеко. Вова затягнув мене в якийсь великий залізний контейнер, весь забитий різнобарвними клаптиками, й зачинив двері зсередини. Від швидкого бігу серце ніяк не могло заспокоїтися. До того ж курточка промокла наскрізь, і мені ставало з кожною хвилиною все холодніше.