Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

Попереду його йшов берейтор Кутузова, ведучи коней у попонах. За берейтором їхала повозка, і за повозкою йшов старик двірський, у кашкеті й кожушку, з кривими ногами.

— Тите, гов, Тите! — сказав берейтор.

— Чого? — неуважно озвався старий.

— Тите, йди молотити.

— Е, дурень, тьху! — сердито плюнувши, сказав старий.

Минув якийсь час мовчазного руху, і повторився знову той самий жарт.

О п'ятій годині вечора битва була програна на всіх пунктах. Понад сто гармат було вже в руках французів.

Пржебишевський із своїм корпусом склав зброю. Інші колони, розгубивши майже половину людей, відступали розладженими, перемішаними юрмами.

Залишки військ Ланжерона і Дохтурова, змішавшись, тиснулися біля ставків на греблях та берегах біля села Аугеста.

О шостій годині тільки біля греблі Аугеста ще чутно було гарячу канонаду самих лише французів, які вистроїли численні батареї на схилі Праценських висот і били по наших відступаючих військах.

В ар'єргарді Дохтуров та інші, збираючи батальйони, відстрілювалися від французької кавалерії, що переслідувала наших. Починало смеркати. На вузькій греблі Аугеста, на якій частенько стільки років мирно сидів старенький мельник, у ковпаку, з вудочками, тимчасом як онук його, закачавши рукави сорочки, перебирав у лійці сріблясту трепетливу рибу; на цій греблі, по якій стільки років мирно проїжджали на своїх парних возах, навантажених пшеницею, у волохатих шапках і в синіх куртках, морави і виїжджали тією ж греблею, запилені мукою, з білими возами, — на цій вузькій греблі тепер між фурами й гарматами, під кіньми і між колесами юрмилися спотворені страхом смерті люди, давлячи один одного, помираючи, переступаючи через помираючих і вбиваючи один одного для того лише, щоб, пройшовши кілька кроків, бути так само вбитими.

Кожні десять секунд, нагнітаючи повітря, ляскало ядро або вибухала граната в середині цього густого натовпу, вбиваючи й забризкуючи кров'ю тих, що стояли близько. Долохов, поранений у руку, пішки, з десятком солдатів своєї роти (він був уже офіцером), і його полковий командир, верхи, являли собою залишки всього полку. Їх тягнув натовп; вони втислися у вхід до греблі і, здушені з усіх боків, зупинилися, бо спереду впав кінь під гарматою, і юрма витягала його. Одно ядро вбило когось позад них, друге вдарилося спереду й забризкало кров'ю Долохова. Юрма одчайдушно наперла, стиснулася, просунулася кілька кроків і знову зупинилася.

«Пройти цих сто кроків — і, напевно, врятований; простояти ще дві хвилини — і загинув, напевно», — думав кожен.

Долохов, стоячи в середині натовпу, рвонувся до краю греблі, збивши з ніг двох солдатів, і збіг на слизький лід, що вкрив ставок.

— Звертай! — закричав він, підстрибуючи на льоду, що тріщав під ним, — звертай! — кричав він на гармату. — Тримає!..

Лід тримав його, але гнувся і тріщав, і очевидно було, що не тільки під гарматою чи натовпом людей, але й під ним самим він зараз проламається. На нього дивились і тиснулись до берега, не наважуючись ще ступити на лід. Командир полку, стоячи верхи біля в'їзду, підняв руку й розкрив рота, звертаючись до Долохова. Раптом одно з ядер так низько засвистіло над натовпом, що всі нагнулися. Щось ляпнуло в мокре, і генерал упав з конем у калюжу крові. Ніхто не глянув на генерала, не подумав підняти його.

— Рушай на лід! Давай по льоду! Давай! звертай! Чи не чуєш! Рушай! — раптом після ядра, що влучило в генерала, залунали незчисленні голоси, не знаючи, що і нащо кричать.

Одна з задніх гармат, то вступала на греблю, звернула на лід. Юрми солдатів стали збігати з греблі на замерзлий ставок. Під одним з передніх солдатів тріснув лід, і одна нога ввійшла в воду, він хотів стати краще і заломився по пояс. Найближчі солдати зам'ялися, гарматний їздовий зупинив свого коня, але ззаду все ще лунали вигуки: «Давай на лід, чого стоїш? Рушай! Рушай!»

І вигуки жаху почулися в натовпі. Солдати, оточуючи гармату, махали на коней і били їх, щоб вони звертали і просувалися. Коні рушили з берега. Лід, який тримав піших, провалився величезною крижиною, і чоловік сорок, що були на льоду, кинулися хто вперед, хто назад, потопляючи один одного.

Ядра все так само рівномірно свистіли і ляскали на лід, у воду і найчастіше в натовп, що вкривав греблю, ставки і берег.

XIX

На Праценській горі, на тому самому місці, де він упав з древком прапора в руках, лежав князь Андрій Волконський, стікаючи кров'ю, і, сам не знаючи того, стогнав тихим, жалісним дитячим стогоном.

Надвечір він перестав стогнати і зовсім затих. Він не знав, скільки часу тривало його забуття. Раптом він знову відчув, що він живий і страждає від пекучого болю, який розриває щось у голові.

«Де воно, це високе небо, якого я не знав досі й побачив сьогодні? — було першою його думкою. — І муки цієї я не знав також, — подумав він. — Так, я нічого, нічого не знав досі. Але де я?»

Він став прислухатися і почув, що наближаються звуки тупоту коней і звуки голосів, які розмовляють по-французькому. Він розплющив очі. Над ним було знову все те ж саме високе небо з хмарками, які піднялися ще вище і пливли, і крізь які синіла безконечність. Він не повертав голови і не бачив тих, що, судячи по звуку копитів і голосів, під'їхали до нього й зупинилися.

Вершники ці були Наполеон і два його ад'ютанти. Бонапарте, об'їжджаючи поле бою, давав останні накази про посилення батарей, що стріляли по греблі Аугеста, і розглядав убитих та поранених, які зосталися на полі бою.

— De beaux hommes![381] — сказав Наполеон, дивлячись на вбитого російського гренадера, що з уткнутим у землю обличчям і з почорнілою потилицею лежав ниць, далеко відкинувши одну вже задубілу руку.

— Les munitions des pièces de position sont épuisées, sirel[382] — сказав у цей час ад'ютант, який приїхав з батарей, що стріляли по Аугесту.

— Faites avancer celles de la réserve[383], — сказав Наполеон, і, від'їхавши кілька кроків, він зупинився над князем Андрієм, який лежав горілиць з кинутим біля нього древком прапора (прапор уже, як трофей, взяли французи).

— Voilà une belle mort[384], — сказав Наполеон, дивлячись на Волконського.

Князь Андрій зрозумів, що це було сказано про нього і що каже це Наполеон. Він чув, як називали sire[385] того, хто сказав ці слова. Але він чув ці слова, ніби він чув дзижчання мухи. Він не тільки не цікавився ними, але він і