Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

І все-таки, і все-таки, через кілька хвилин після його прибуття до готелю, ми вже опинилися в ліжку, мало того, наш акт кохання був справді неперевершеним. Наприкінці я навіть сльози пролила.

— Не знаю, чого я плачу, — схлипувала я, — я така щаслива.

— Це тому, що ти не спала минулої ночі, — сказав він, думаючи, ніби мене треба втішити. — Тому, що напереживалася.

Я витріщилася на нього. «Тому, що напереживалася»: він, здається, справді вірив у це. Мені аж дух забило, яким дурним він може бути, яким нечутливим. Проте по-своєму й викривлено він, можливо, мав слушність. Адже мій день свободи був забарвлений спогадом, що ненастанно повертався, спогадом про те принизливе зіткнення з Марком, яке лишило в мене відчуття, що я радше відлупцьована дитина, ніж невірна дружина. Якби не це, я б, напевне, не телефонувала Джонові, а отже, не була б у ліжку з ним. Атож: я була схвильована, чом би й ні? Мій світ перевернувся догори ногами.

Та була ще одна причина моєї збентеженості, і протидіяти їй було ще важче: ганьба, що нас викрили. Адже, по суті, якщо глянути на ситуацію холодним оком, я зі своїм гидким дрібним зв’язком за принципом зуб за зуб у Констанцієберґу була анітрохи не краща від Марка з його брудним зв’язком у Дурбані.

Факт полягав у тому, що я підійшла до певної моральної межі. Ейфорія, що я покинула дім, зникла, моє чуття обурення розвіялося, а привабливість самотнього життя швидко згасала. Але як по-іншому я могла надолужити шкоду, ніж повернувшись до Марка з підібганим хвостом, просячи миру і знову взявшись за свої обов’язки покараної дружини і матері? І серед цього всього оця збентеженість духу, оцей пронизливо солодкий акт кохання! Що намагається сказати мені моє тіло? Що, коли падають оборонні мури, відкриваються шлюзи насолоди? Що подружнє ложе — погане місце для адюльтеру, а готелі — краще? Що відчував Джон, я не мала уявлення, він ніколи не любив розповідати, а про себе я без сумніву знала, що пережиті щойно півгодини стануть незабутньою віхою в моєму еротичному житті. І вони справді стали. Аж досі. Інакше чого б я так довго розповідала про це?

[Тиша.]

Я рада, що розповіла вам про це. Тепер я почуваюся менш винною за ту пригоду з Шубертом.

[Тиша.]

Хай там як, я заснула в Джонових обіймах. Коли я прокинулась, було темно, і я не мала найменшого уявлення, де я. «Кріссі, — подумала я, — я зовсім забула погодувати Кріссі!» Я навіть почала намацувати вимикач — не там, де він був, аж поки пригадала геть усе. Я була сама (від Джона — ані сліду), була шоста година ранку.

З вестибюля я подзвонила Маркові.

— Привіт, — сказала я якомога нейтральнішим, якомога спокійнішим голосом. — Пробач, що дзвоню так рано, але як там Кріссі?

Ну, а Марк і не збирався миритись.

— Де ти? — запитав він.

— Я телефоную з Вінберґа, — мовила я. — Я перебралася до готелю. Я думала, нам треба трохи відпочити одне від одного, поки все заспокоїться. Як там Кріссі? Які твої плани на тиждень? Ти збираєшся їхати до Дурбана?

— Як я проводжу свій час — не твій клопіт, — відповів він. — Якщо хочеш жити окремо, то й лишайся там.

Навіть по телефону я чула, що він досі лютує. Коли Марк гнівався, він вимовляв слова так виразно і з такою напруженою силою, що я несамохіть здригалася. Спогади про все те, чого я не любила в ньому, знову прилинули до мене.

— Не будь дурнем, Марку, — знову озвалася я, — ти не знаєш, як доглядати дитину.

— Так само й ти, мерзенна суко! — гаркнув він і поклав трубку.

Пізніше того ранку, коли я пішла щось купити, я з’ясувала, що мій банківський рахунок заблоковано.

Я поїхала до Констанцієберґа. Своїм ключем я відсунула защіпку американського замка, але двері були замкнені на два оберти. Я грюкала і грюкала. Ніякої відповіді. Ніяких ознак присутності Марії. Я обійшла дім навколо. Маркової машини немає, вікна зачинені.

Я зателефонувала до офісу.

— Його немає, він у дурбанському офісі, — відповіла дівчина на комутаторі.

— У нього вдома трапилося нещастя, — вигадала я. — Чи могли б ви подзвонити в Дурбан і лишити повідомлення? Попросіть його якомога швидше зателефонувати дружині за наступним номером. Скажіть, що це терміново. — І дала готельний номер.

Я чекала кілька годин. Ніхто не дзвонив.

Де Кріссі? Саме це я хотіла дізнатися передусім. Мені видавалося неймовірним, що Марк міг забрати дитину з собою до Дурбана. Та, якщо не забрав, куди він подів її?

Я зателефонувала безпосередньо в Дурбан. Ні, сказала секретарка, Марк не в Дурбані, цього тижня його не сподіваються. А я не пробувала дзвонити до кейптаунського офісу?

Уже нестямна, я зателефонувала Джонові:

— Мій чоловік забрав дитину і переїхав, розчинився в повітрі. Я не маю грошей. Я не знаю, що діяти. Ти можеш щось підказати?

У вестибюлі стояло подружжя старшого віку, клієнти, і не криючись слухали мене. Але я вже не дбала, знає хтось чи не знає про мою скруту. Я хотіла заплакати, але, гадаю, натомість засміялася.

— Він утік із моєю дитиною — і через що? — казала я далі. — Невже оце, — махнула я рукою в бік усього, що було довкола, тобто в бік готельного інтер’єру, — моя кара? — А далі я справді заплакала.

Джон був за милі від мене, тому він не міг бачити мого жесту, а отже (спало мені на думку згодом), пов’язав, напевне, зі словом «оце» зовсім інше значення. Могло створитися враження, ніби я маю на увазі свій зв’язок з ним, нарікаю на той зв’язок, що не вартий таких переживань.

— Ти хочеш піти в поліцію? — запитав він.

— Не будь смішним, — відказала я. — Таж не можна тікати від чоловіка, а потім повернутись і звинувачувати його у викраденні дитини.

— Може, я прийду й заберу тебе?

У його голосі я чула обережність і могла лише схвалити її. Я б теж була обережна в його ситуації, коли по той бік дроту істерична жінка. Але мені не потрібна була обережність, я хотіла назад свою дитину.

— Ні, — відрубала я, — я не хочу, щоб ти забирав мене.

— Ти принаймні маєш що їсти? — запитав Джон.

— Я не хочу нічого їсти. Досить цієї пустої розмови. Вибач, я не знаю, чого я дзвонила. Прощавай. — І поклала трубку.

Я не хотіла нічого