Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Знемагаючи від нетерпіння, компаньйони вже давно зійшли на пристань. Першою котилася тітка, за нею везли цілий візок із валізами, більшість з яких чекатимуть на Сінтію у кактусотерапевтичному спа.

Фандорін знав, куди йому їхати: Затока Якірної Стоянки, причал 5, місце паркування 338. Там має чекати човен старого Фреддо, щоб негайно взяти курс на Сент-Моріс. Набережною ходили красиві люди з різноманітним кольором шкіри — від світло-бежевого до кавового, траплялися і зовсім помаранчеві. Одягнуті вони були яскраво, по-південному.

З відкритих терас, обтиканих картатими парасолями, лунала і ритмічна карибська музика. Однак шлях Ніколаса пролягав повз це свято життя — геть від парадної пристані, повз чепурні яхти і прогулянкові катери, до затрапезних закапелків порту, що відгонили рибою і водоростями.

Човен, пришвартований до тумби з недбало намальованим номером 338, був найменш показним з усіх рибальських суденець, що стояли при п’ятому причалі. Зі щогли звисав вилинялий вимпел, фарба облупилася, до борту іржавими ланцюгами були закріплені старі автомобільні покришки. Здивувала і назва: «For Whom the Bell Tolls»[45]. Здається, це з «Сутички смерті» Джона Донна: «Ніколи не питай, по кому подзвін, бо він дзвонить по тобі…» Чудернацьке йменнячко.

Ні міс Борсхед, ні компаньйонів на палубі не було, однак, судячи з візка, прив'язаного до підніжжя щогли, всі члени експедиції вже прибули.

На трапі, звісивши ноги, сидів доволі пристаркуватий дядько у мальовничо потріпаному капелюсі, драній майці, широких полотняних штанях і з люлькою з кукурудзяного качана, затиснутою в білих зубах. Як і в більшості мешканців Антильських островів, від багатовікового перемішування різноманітних генофондів, зовнішність у шкіпера була еклектична: шкіра горіхового відтінку, очі по-індіанському розкосі, але риси тонкі, європеоїдні. Сива кучерява борідка обрамлювала усмішливе, добродушне обличчя.

— Так-так, — сказав колоритний абориген дивною на слух, але жвавою англійською, приязно оглянувши Миколу Олександровича. — Зріст два метри, білі джинси, блакитний піджак, червона сумка. Прикмети збігаються. Ласкаво просимо на борт, містере Карков.

— Я Фандорін, а не Карков. — Ніка, який став був на трап, зупинився. Помилка?

— Знаю, знаю. Але мені сказали, ви росіянин. А Карков — це росіянин із роману. Давайте сумку.

Сумку Ніколас не дав. Мова старого видалася йому дивною.

— Якого роману?

— Татуся Хема. Ернеста Хемінгвея. «По кому подзвін».

— За моїх часів цього письменника вже не читали, — посміхнувся магістр, заспокоюючись. — Але розумію, про що ви. Дивився якось фільм з Інгрід Бергман і Гаррі Купером.

Вони привіталися. Рука у Фреддо була жорстка, ніби поколена скалками.

— А я знаю роман напам'ять. Моя родина багато чим завдячує татусю Хему.

— Ви його знали? — з повагою запитав Ніка.

— Ні, звісно. Але мій дідо кілька разів бачив письменника на Кубі. Це татусь Хем у тридцяті завів моду на спортивне рибальство. Сюди так і повалили американці, потім туристи і Європи. Спочатку мій дідо, потім тато, а тепер ось я цим жили й живемо. Сподіваюся, що і син прогодується. А все завдяки Хему. — Шкіпер з погордою показав на своє суденце. — Бачили, яка красуня? Вже п'яте покоління. У діда був човен «Прощавай, зброє». У міжсезоння він ганяв контрабандою зброю то в одну латиноамериканську країну, то в іншу. Попит на цей товар був завжди. Бідолаха помер у венесуельській в'язниці. У батька спочатку був катамаран «Фієста», на якому він непогано заробляв у сорокові. Наступний човен старий назвав так само: «Фієста-2», щоб не сполохати удачу — і теж все було прекрасно. Але на «Фієсті-3» батько втрапив у самісіньке око урагану і загинув, царство йому небесне.

Фреддо, не припиняючи посміхатися, перехрестив чоло.

— Мої співчуття.

— Та що там. Красива смерть. Ті, кому пощастило вижити, побувавши в оці урагану, розповідають: там спокій, ясне небо, сонечко. Д лунка тиша, від якої глухнеш — як усередині дзвона. Є хвилинка-дві, щоб помолитися. Ну, а потім або витягне вгору, і тоді є ще шанс, або просто розмаже поверхнею моря. Швидко, без марного зволікання. Як на мене, це краще, ніж повільно здихати від раку або ще якоїсь гидоти.

Ніколас сперечатися не став.

— Тому ви й обрали для вашого судна таку траурну назву?

— Ні, — засміявся Фреддо. — Клієнтам подобається. Багато хто, як-от ви, кіно пам'ятають. Ну і взагалі — екзотика. Завдяки їй і тримаємося. Суворі трудівники моря, непоказні з вигляду, грубуваті, але добряче начитані, й з душею, що тонко відчуває.

Ніка, про всяк випадок, посміхнувся, хоч і був трохи спантеличений. Він уявляв собі тубільців по-іншому.

— Де всі?

— Внизу. — Шкіпер показав на драбинку. — А ви як думали? У мене є справжня каюта. Шість спальних місць.

Зблизька стало видно, що пошарпаність човна не така проста, якою здається. Облупленість і пошарпаність, певно, мали концептуальний характер і ретельно підтримувалися. Ніка зауважив, що дошки палуби зроблені зі штучно зістареного дерева, яке, як відомо, дорожче за нове. На червоно-білому рятівному крузі хтось спеціально обідрав фарбу і стер кілька літер у назві.

— Міс Борсхед знесли вниз на руках?

— Ображаєте, tovarisch. У нас усе політкоректно. Коли Філ написав, що буде дама в інвалідному візку, я замовив підіймач і спеціально обладнаний туалет. Включив у рахунок, звісно, — підморгнув веселий рибалка. — Згодиться. Риболовна яхта, пристосована для handicapped persons[46], це круто. Дав рекламу в інтернет — клієнти записалися на рік уперед.

Драбинкою піднімався високий хлопець — голий по пояс, з фантастичною статурою. На голові у нього була червона хустка, з-під якої звисали дреди, пофарбовані в той же колір. У кутку рота стирчала самокрутка, що диміла. Принюхавшись, Ніка похитав головою.

— Познайомся, Джордано. Це товариш Карков, наш останній пасажир. А це мій дорогий спадкоємець. У Джо ще перехідний вік не закінчився, тому він на всіх огризається. «Дорогий спадкоємець» кинув погляд спідлоба.

— Відвалюємо, чи що?

— Віддати швартові і повний вперед! — скомандував Фреддо. — Назустріч науковим відкриттям! Курс — таємничий острів.

— Щоб він провалився, твій острів, — пробурчав тінейджер.

З каюти, куди обережно, тримаючись за бильця, спускався Ніка, лунала стандартна карибська музика: Боб Марлі закликав свою жінку не проливати сліз.

— Мене верне від цієї растаманської фігні, — пожалівся шкіпер, тягнучи сумку. — Виключно для клієнтів тримаю. Сам же я з покоління Елвіса.

Те, що він назвав каютою, було глухою коміркою без жодного ілюмінатора. Посередині грубий (але при цьому ретельно зачищений і вкритий лаком) стіл з лавами: по боках двох'ярусні ліжка. На одному з них, манірно склавши руки на колінах, сиділа Сінтія, явно не знаючи, чим зайнятися. Так само дивно