Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Вона закінчила свою роботу. На годиннику була вже майже десята вечора. А ще кілька днів тому вони з Роаном в цей час гуляли містом, закохано дивилися одне на одно, про щось говорили. Словом жили. А нині вона в цій самій порожній кімнаті слухає тишу.

Але це не найгірше, що могло бути. Тож якщо Роан все це вигадав аби гарно зникнути – то хай так і буде. Вона не буде жаліти ні про що. Адже він подарував їй (можливо) найкращі хвилини її життя.

Дівчина прийняла душі лягла відпочити. Спати не хотілося. Вона і сама не знала чому. Але не могла. А от полежати аби про щось подумати, помріяти – це будь-ласка.

Але про що мріяти? Про Роана? Про відносини з ним? Це ж просто гарний, не довгий, хоча і гарячий як червневі дні, роман. І не більше.

Бо якщо Роан справді все так вигадав – то навряд чи вони ще колись з ним зустрінуться. Ну а для чого? Зрештою, воно і на краще. Навіщо страждати від не знати чого. А так все цілком зрозуміло і разом з тим культурно. І обоє залишилися задоволеними. Крім того, ніхто не постраждав.

Але була ще й інша нитка, котру натягував інший чортик, що сидів на правому плечі. Але ж якби Роан справді хотів просто піти, то навряд чи він би дзвонив їй так часто, писав, попереджував. Зрештою, він залишив їй свій ноутбук. А міг просто поїхати і кінці в воду. А він ні. А якщо все, що він каже справді так – то його треба слухатися. І не розпитуватися ні про що. Він і так потім все пояснить. В цьому і був весь фокус. Це було щось на зразок Гордієвого вузла, в котрому сплелися три різних нитки: Роан, Ален і Юнта.