Читати книгу - "Астальдо"

Два дні вони йшли рівниною Ард-Гален, спиняючись лише на короткі перепочинки, аж поки не побачили, що зі сходу йде військо під багряними корогвами. Попереду мчала кіннота Minya Nosse, і руде волосся керманича маяло на вітрі, немов ще один стяг.

— Маедрос, — мовив Фіндекано, і усміхнувся, згадавши, як вони з побратимом перекладали свої імена на синдарін, — мій відчайдушний оtorno…

Еріен, котра трималась поруч зі своїм cano, теж розквітла усміхом — дівчина видимо поважала Руссандола ще з часів Свята Єднання. Вони побачили, як Майтімо вітається з Нолофінве — шанобливо, але з гордістю розвінчаного володаря, який розуміє ціну своєї добровільної жертви, побачили поруч з ним Макалауре, у якого через плече замість лука висіла арфа, побачили Шалену Трійцю — брати, видимо змирилися з існуючим порядком речей і мали цілком погідний вигляд. Туркафінве навіть шолома не одягнув — пишався новою зачіскою, Моріфінве мав на собі панцир роботи Наугрім, а Куруфінве — якусь неймовірну зброю у вигляді шипастої кулі на ланцюгу, на додаток до блискучої, незвичайного вигляду кольчуги.

— Порубіжне життя виховує, - всміхнувся Фіндекано, роздивляючись своїх буйних родичів, — ще років з сотню — і цих юнаків можна буде приймати в порядному товаристві…

Еріен хихикнула. Майтімо вже помітив їх, ще раз схилився перед Нолофінве і торкнув коня. За кілька хвилин він хвацько зупинив свого огиря поруч з Фіндекано.

— Вітаю, мій Астальдо…

— Вітаю, Рудий…

— Рудий, та ще й високий — не забувай про це. — засміявся Майтімо і простягнув руки. Вони обійнялися на виду у обох військ, не сходячи з коней.

— О, нарешті я побачив тебе, мій Астальдо. Розмови по палантиру в рахунок не йдуть…

— О, так — ніби душі розмовляють в Мандосі…

— Дозволь привітати милу панну Еріен… О, ці ніжні руки геть зранені тятивою… Діви-воїни — це слабкість Рудого Майтімо, я люблю їх усіх, особливо свою сестру Артаніс… Але вправи з мечем і луком псують паннам рученята… Нехай твоя панна покине військо, Фіндекано, і я зроблю малювання з неї на тлі квітучого дерева…

— Я вельми вдячна вам, пане князю Гімрінгу, за добрі побажання, — церемонно мовила Еріен, — але я волію поки що залишатися у війську…

— О, воля панни є законом, але вона все одно матиме своє зображення у вінку з квітів і без меча…

— Як справи на сході, Руссандоле? — перевів Фіндекано розмову в більш серйозне русло.

— Відбилися — хвала Богам за їхні маленькі милості… Я думав, що ви наскочите на втікачів — ми женемо по їхньому сліду майже не відпочиваючи.

— Може і на краще — тепер ми разом…

— О, так, мій Астальдо… Але я мушу повернутись до своїх… Поговоримо опісля битви — тут, або в Мандосі, як випаде…

— Краще вже тут, необережний Нолдо… Ти хочеш, щоб Суддя пригадав тобі Обітницю?

— О, на мій рахунок запишуть всі провини Першого Дому… Але найменше мені хочеться пояснювати таткові Феанаро, куди я подів княжий вінець…

Фіндекано мимоволі опустив очі. Майтімо ніколи не жартував над тим, що влада над Нолдор перейшла до Другого Дому, хоча зазвичай насміхався над всім — життям, Прокляттям Намо, власним каліцтвом, нещасливим коханням, і навіть над Обітницею. Руссандол заспокійливо поклав лівицю йому на плече:

— Часом я перебираю міру в жартах… Але, якби я не сміявся, то чорна туга задавила б мене. До зустрічі, мій Астальдо… До зустрічі опісля перемоги…

Еріен задумливо дивилася вслід рудоволосому вершнику.

— Його душа кривавить, — сказала вона, — я не розумію квенья, але відчуваю це, а він жартує… Дивні ви Еldrim, Нолдор з Валінору…

— Одночасно боляче і мені, бо оtornasse і передбачає єдність душ. На жаль, я занадто серйозний, панно, на відміну від багатьох родичів і приятелів…

— Ви з Великим Князем дуже схожі — мовила Еріен, — глибинна течія під кригою — це про вас.

Об’єднане військо побачило ворога ранком наступного дня…

З цього місця Ард-Галену вже видно було Тангородрім, а деякі гострозорі Ельдар могли роздивитись і замкнену наглухо браму Ангбанду на його схилі. Просто ж перед ними вишикувалося військо — якщо можна було так назвати виючий натовп ікластих страховиськ. Тут були і недобитки з-під Ейтель-Сіріону, і ті з орків, котрі намагалися прорватися через Аглонів прохід на сході, і ті, котрі атакували Таргеліон…

Ельдар швидко розгорнули бойовий порядок — піхотинці посередині, кіннота по боках. Піші укрилися за заслоною з щитів і наготували луки. Фіндекано стояв серед своїх воїнів, і думки його були доволі тривожними. Він не сумнівався, що з орками вони впораються, але Ангбанд міг виригнути зі своїх надр ще одного Валарауко… Або кількох… Або потвору, якій взагалі немає назви… Молодий воєвода намагався зрозуміти, чому Морінготто одразу не випустив на них всіх своїх чудовиськ…

«Нехай, коли ми йшли повз Ангбанд, вони злякалися світла Анари, — міркував він, — однак нині Морінготто навчився принаймні робити його тьмяним — он які хмари затягнули небо… Балроги, як і орки, не полюбляють світла, у Битві Під Зорями брало участь принаймні п’ятеро потвор, Майтімо говорив, що вони оточили Феанаро кільцем, але Вогняний Дух таки прихитрився розвоплотити одного з них, перш ніж полягти самому… Сам Руссандол тяжко поранив одне страховисько… Третій Валарауко поліг в Сіріоновій ущелині… Скільки ж їх ще там, в лабіринтах Тангородріму? Троє? Чи може більше? Але тоді — чому проти нас б’ються самі орки? Чому на бій не виходить Морінготто, Вала, який, здається, може розчавити нас, як мух? Де його Маяр, де славетний Хазяїн Вовкулаків, чи він здатен лише мордувати бранців? Чи може, це Арда бере свою платню з втіленої Тьми, позбавляючи частини сили, накладаючи обмеження, про які ми можемо лише здогадуватись… Для чого балрогу крила — чи підіймуть вони такого велета? Де він літав, в якому світі, і чи літав взагалі? Який нині має вигляд Морінготто — Майтімо говорив, що останнє втілення Чорного Вали було велетенським на зріст… Якби ми могли розбити браму цієї клятої твердині, але нас мало, занадто мало, навіть, якби підійшло військо з Дортоніону та Західного Белеріанду — нам не винищити всіх тварей, котрих Морінготто розплодив в цих горах…»

— Нас атакують, cano… — стиха озвався Алмареа, котрий стискав в руці свою срібну сурму.

— Сурми, Алмареа! — мовив Фіндекано, пробудившись