Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

Розділ 6

За мить ми опинились у Франції, в якомусь містечку. Ми йшли величезною фабрикою. Навкруги нас, у бруді й духоті, сповиті хмарами пилюги, тяжко працювали чоловіки, жінки й діти. Вдягнені в лахміття, охлялі від голоду й сонні, вони, знемагаючи, посхилялися над своєю роботою. Сатана сказав:

— Ось тобі ще один приклад почуття доброчесності. Хазяїни фабрики багаті й дуже побожні люди, але своїм бідним братам і сестрам дають таку платню, якої ледве вистачає, щоб не вмерти голодною смертю. Робітники працюють по чотирнадцять годин на день — узимку і влітку, — із шостої ранку до восьмої вечора, в тому числі й малі діти. Щодня вони проходять чотири милі від того свинюшника, де мешкають, до фабрики і назад; місять багнюку й талий сніг, ідуть у дощ, сльоту, завірюху, буран — і так рік у рік. Сплять усього-на-всього чотири години на добу. Туляться в страшенній тісняві, по три сім’ї в одній конурі, в неймовірному бруді та смороді, і вмирають від хвороб, як мухи. Може, вони злочинці, оці знедолені? Ні. Що ж вони зробили, за що їх так жахливо покарано? Нізащо, хіба за те, що вони мали нещастя народитися людьми. Ти бачив, як карають злочинця у в’язниці; зараз ти бачиш, як карають тут невинних і чесних. А тепер скажи, чи є в людей логіка? Чи цим смердючим праведникам легше, ніж тому єретикові? Я певен, що ні. Його страждання — дурниці порівняно з їхніми муками.

Коли ми пішли з в’язниці, його колесували, розірвали на шматки, перетворили на місиво. Він тепер мертвий і звільнився від своїх любих одноплемінників. А ці мізерні раби? Вони вмирають тут уже хтозна-скільки років, і багатьом з них не пощастить піти з життя ще протягом довгого часу. І все це через ваше почуття доброчесності— воно навчило хазяїнів фабрики різниці між добром і злом, і ось тобі наслідки. А люди ще вважають себе кращими за собак! Ах, які ви нелогічні, нерозумні створіння! І які жалюгідні — просто слів нема!

Раптом його тон став не такий поважний, і він заповзявся на всі заставки глузувати з людей, висміював наше пишання воєнними перемогами, кепкував з наших великих героїв, нашої немеркнучої слави, наших могутніх королів, нашої древньої знаті, нашої освяченої віками історії — і реготав, так реготав, що мене аж узяла досада. Згодом він, трохи опанувавши себе, сказав:

— Зрештою, все це не тільки смішно, а й сумно, коли згадати, що ваше життя таке коротке, ваша пиха дитяча, а самі ви — лише тіні!

Зненацька все довкола зникло. Я вже знав, що це означає. Наступної миті ми простували нашим селом. Унизу, над річкою, я побачив мерехтливі вогники заїзду «Золотий олень». З темряви почувся радісний крик:

— Він повернувся!

То був Сеппі Вольмайєр. Він відчув, що кров у жилах пришвидшила свій біг, а на душі стало легко, як завжди, коли поблизу був Сатана. Сеппі зрозумів, що він тут, хоч і не міг побачити його в пітьмі. Сеппі пристав до нас, і ми пішли далі втрьох. Радість так і вихлюпувалася з Сеппі. Він поводився, мов закоханий, який знайшов утрачену подругу серця. Сеппі був кмітливий, жвавий хлопець, не те що ми з Ніколаусом. Зараз його повністю захопила нова таємнича подія: щез Ганс Опперт, наш місцевий волоцюга. Сеппі сказав, що люди цікавляться, куди він міг подітися. Сеппі не сказав «турбуються». Ні, саме «цікавляться» — дуже влучне й доречне слово. Ніхто не бачив Ганса вже два дні.

— Відтоді, як він повівся так по-звірячому, — додав Сеппі.

— Як це по-звірячому? — запитав Сатана.

— Розумієш, він завжди лупцює дрючком свого собаку, а то дуже добрий собака і його єдиний друг. Пес дуже відданий Гансові, любить його і взагалі ніколи нікого не чіпає. Так от, два дні тому Ганс знову став його бити — ні за що ні про що, просто задля забави. Собака вив, скавучав, і ми з Теодором хотіли заступитись. Але Ганс пригрозив нам і знову щосили вдарив собаку так, що вибив йому око, а тоді сказав нам: «Ну що, тепер задоволені? За це він мусить подякувати вам, бо ви лізете куди не слід, хай вам чорт!» І зареготав, звірюка безсердечна.

Голос Сеппі затремтів від жалю й гніву. Я догадувався, що? скаже Сатана, і не помилився.

— Знов неправильно вжите слово. Так образити звірів! Звірі так не поводяться, тільки люди.

— Та ні, це ж не по-людськи!

— По-людськи, Сеппі, саме по-людськи. Мені прикро чути, як ти ганьбиш вищих тварин, приписуєш їм нахили, яких вони не мають, які живуть тільки в людському серці. Жодна з вищих тварин не заражена хворобою, ім’я якій — почуття доброчесності. Пильнуй своєї мови, Сеппі, не вживай таких брехливих фраз.

Сатана промовляв дуже суворо, як на нього, і я пошкодував, що не мав змоги попередити Сеппі обачніше добирати слова. Я знав, як Сеппі зараз почувається. Він нізащо не захоче образити Сатану; він швидше образить усіх своїх родичів. Запала незручна мовчанка, та несподівано приспіла допомога — з’явився той самий бідолашний пес, око в нього теліпалося на жилці. Він кинувся до Сатани, жалібно скиглячи й підвиваючи. Сатана відповів йому схожими звуками, і ми зрозуміли: вони розмовляють собачою мовою. Ми всі тепер сиділи на траві, світив місяць, бо хмари давно розвіялись, і Сатана, поклавши голову пса собі на коліна, вправив йому око в очницю. Псові відразу полегшало, він замахав хвостом і лизнув Сатані руку; видно було, що пес йому дуже вдячний. Я був певен, що він дякує Сатані, хоч я і не зрозумів їхньої мови. Потім вони ще трохи побалакали, а тоді Сатана сказав:

— Пес каже, що господар був п’яний.

— Таки був, — підтвердили ми.

— А через годину він звалився у прірву за Крутим пасовиськом.

— Ми знаємо, де воно! Милі за три звідси.

— Пес кілька разів прибігав до села, просив людей піти туди, але його не слухали й гнали геть.

Ми пригадали, що пес і справді прибігав, однак ми тоді не зрозуміли, чого йому треба.

— А він прибігав, бо хотів допомогти людині, яка поводилася з ним дуже