Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

20 жовтня радянські частини вступили в Орел. Одночасно кіннота С. Будьонного виграла на підступах до Воронежа бої з кінними корпусами А. Шкуро і К. Мамонтова і визволила 24 жовтня Воронеж.

Розвиваючи досягнутий успіх, червона кіннота наблизилася до Касторної, яка була на стику Добровольчої і Донської козачої армій. В результаті запеклих боїв радянські війська оволоділи Касторною, роз'єднавши ворожі сили, і забезпечили собі вихід на донбаський напрям.

4 листопада частини 44-ї та 60-ї дивізій перейшли в наступ на Чернігів. Противник чинив впертий опір, але не витримав натиску радянських воїнів. 6 листопада підрозділи 392-го Таращанського полку 44-ї дивізії першими увійшли у Чернігів. Хоробро билися з ворогом 532-й стрілецький та кавалерійський полки 60-ї дивізії, якою командував М. Кропив'янський. Війська 12-ї армії, переслідуючи противника, форсували Десну південно-західніше і східніше Чернігова й створили плацдарми для подальшого наступу. 19 листопада радянські частини оволоділи важливим залізничним вузлом Бахмач і наблизилися до Конотопа й Ніжина. Бойові операції 12-ї армії сприяли успішному наступу на головному напрямі Південного фронту.

Ініціатива остаточно перейшла до радянського командування. Узгоджені дії частин 13-ї та 14-ї армій забезпечили визволення Харкова. В ніч на 12 грудня 1919 р. підрозділи 8-ї Червонокозачої та Латиської дивізій вступили в місто. Головні сили денікінців були розсічені на дві частини, які вимушені були відступати в різних напрямках, з кожним днем дедалі більше втрачаючи взаємодію. Одна частина відходила в південно-східному напрямку на Ростов, а друга – на південь – в Крим і Одесу. Успішне здійснення Харківської операції дало змогу радянським військам перейти у вирішальний наступ на Донбас.

Під час боїв проти денікінських з'єднань Зафронтбюро ЦК КП(б)У і Реввійськрада повстанських радянських військ України прагнули подати максимальну допомогу Червоній армії. 11 жовтня 1919 р. партизанським військам, що оперували у південних районах України, було наказано рухатися в північному напрямку, влаштовувати безперервні нальоти на денікінські частини, штаби, склади боєприпасів тощо, посилювати бойові операції на залізничних магістралях, виводити з ладу телефонний та телеграфний зв'язок противника.

Найактивніші операції розгорнулися на Лівобережній Україні, де проходили стратегічні залізничні комунікації і зосереджувалися головні сили білогвардійців. Радянські партизани допомагали частинам Червоної армії вибити денікінців з Ромен, Гадяча, Кобеляк, Полтави. Вони систематично влаштовували аварії поїздів на вузловій станції Лозова, висадили в повітря залізничні мости в районі Костянтинограда.

На багатьох ділянках залізниць, таких як Митівка – Харків, Кременчук – Полтава, Ромодан – Гребінка, Ромодан – Бахмач, Гребінка – Крути, Нікополь – Кічкас, Пологи – Чапліно, було розладнано рух поїздів, а в деяких місцях він зовсім припинився.

Великої паніки наробив наліт тритисячного загону партизан 3 жовтня на Полтаву. Його вдалося відбити, лише підтягнувши значні сили білих. Не давали спокою добровольцям партизани Донбасу й Харківщини, Київщини й Чернігівщини.

Значний дезорганізаційний ефект в денікінському тилу мала боротьба махновських загонів. На протидію їй добровольцям доводилося відволікати чималі сили навіть за рахунок послаблення своїх позицій на лінії авангардних боїв з червоними.

Аналізуючи причини власних невдач, А. Денікін змушений був самокритично визнати: «Визволення нами величезних територій повинно було викликати повстання всіх елементів, ворожих Радянській владі, не лише збільшення лав, але й моральне зміцнення білих армій. Питання полягало лише в тому, чи зжитий достатньою мірою народними масами більшовизм і чи сильна воля до його подолання? Чи піде народ з нами, чи як і раніше залишиться інертним і пасивним між двома хвилями, що набігають, між двома смертельно ворожими станами.

Через цілу низку складних причин – стихійних і від нас залежних – життя дало відповідь спочатку нерішучу, потім негативну».

З другої половини вересня 1919 р. офіційно у стані війни з Білою армією перебували і Збройні сили УНР. Однак скільки-небудь активних дій тут по суті не велося, а тенденція до непорозуміння з денікінцями політичного і військового керівництва ЗУНР завершилася зрештою переходом у табір останніх основної збройної формації Української Народної Республіки – Галицької армії. Втім, цей маневр істотно не позначився на перебігу подій на основній ділянці театру воєнних дій.

Дезорганізація білогвардійського тилу була настільки відчутною, що практично не існувало місця, де б денікінці почували себе у безпеці. Тож, зрештою, визволення України було лише справою часу. І як не намагалися білогвардійці зачепитися за ті чи інші рубежі, вони неухильно втрачали позиції.

16 грудня богунці визволили Київ, 1 січня 1920 р. – Черкаси. В останні дні старого року визвольна хвиля докотилася й до Донбасу, який денікінці під ударами Червоної армії залишали поспіхом. Ця тенденція, хоч і дещо уповільнилася з початком 1920 року (далося взнаки виснаження обох протиборствуючих сторін), не припинилася. В ході Одеської (січень-лютий) і Північно-Кавказької (17 січня – 7 квітня 1920 р.) операцій радянські війська розгромили білогвардійські сили в Північному Причорномор'ї, на Дону і Північному Кавказі. До всього додалися суперечності всередині керівництва білого руху. Особливо критично проти Верховного головнокомандуючого Збройних сил Півдня Росії генерал-лейтенанта А. Денікіна був налаштований П. Врангель. Йому й змушений був передати естафету керівництва добровольцями А. Денікін. Сталося це 4 квітня. Сам Антон Іванович на англійському есмінці негайся ворогом Радянської влади, в 1939 р. виступив зі зверненням но виїхав до Константинополя. Хоча до кінця життя він залишав до білоемігрантів не підтримувати нацистську Німеччину у війні проти СРСР, засуджував тих, хто співпрацював з окупантами.

У 1945 р. А. Денікін переїхав до США. Помер 8 серпня 1947 р. у м. Анн-Арбор (штат Мічиган), похований був у м. Детройт. Нещодавно його останки було перенесено до Москви і перепоховано на Новодівичому цвинтарі.

Праці А. І. Денікіна

Очерки Русской смуты. – Т. 1—5. – Париж – Берлин, 1921—1926.

Офицеры. Очерки. – Париж, 1928; К., 1993.

Старая армия. – Париж, 1929.

Поход на Москву («Очерки Русской смуты»). – К., 1990.

Путь русского офицера. – М., 2002.

Література про А. І. Денікіна

Буравченков А. О. Денікін Антон Іванович // Енциклопедія історії України. – К., 2003.

Буравченков А. О. Офіцерський корпус російської армії в рроки Першої мвітової війни. – К., 2011.

Дайнес В. Предисловие // Поход на Москву (Очерки Русской смуты). – К., 1990.

Деникин Антон Іванович. Деникинщина. // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.

Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії. Аграрна політика урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919—1920 pp.). – Черкаси, 2009.

Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. – К., 2006.

Супруненко М. І. Боротьба трудящих