Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

«Анархія не має батьківщини»

(Нестор Іванович Махно)

Один з найвідоміших повстанських ватажків з непересічними військовими обдарованнями і вдачею народився 26 жовтня (7 листопада) 1888 р. в селищі Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії у бідній, багатодітній селянській родині. На той час Гуляйполе було чималим промисловим центром України для селищ такого рангу – в ньому проживало більше 16 тисяч жителів, було три православні церкви, п'ять земських початкових шкіл, синагога, однокласна церковноприходська школа, німецька і фабрична школи та дві єврейські. Успішно функціонувало близько 80 торговельних і промислових фабрик і заводів, де успішно працювало кількасот робітників. Нестор здобув початкову освіту в 1903 році і в сімнадцятирічному віці вступив у групу анархістів-комуністів «Союз бідних хліборобів», яку очолювали брати Олександр і Прокопій Семинюти. Вона займалася в основному експропріаціями. Хоча була й ідейна платформа – повне безвладдя, земля повинна належати тим, хто її обробляє, знищення приватної власності та боротьба з експлуататорами.

За участь в пограбуванні купця І. Брука Нестор був уперше заарештований. За відсутністю доказів у звинуваченні його було звільнено. Але ненадовго. 25 серпня 1908 р. заарештовано 16 відомих анархістів з Гуляйполя, серед них і Н. Махна, за вбивство пристава Караченцева.

20—26 березня 1910 р. відбувся суд над анархістами. Хоча докази вини Н. Махна були дуже хисткими (начебто він керував терактом, перебуваючи у в'язниці), вирок Одеського військово-окружного суду був жорстоким – смертна кара. Він чекав її 52 дні, але як неповнолітньому (на час скоєння злочину йому не було 21 року – бракувало лише 6 місяців) військовий міністр генерал В. Сухомлінов замінив страту на довічну каторгу. Є версія, що всемогутній прем'єр-міністр Петро Аркадійович Столипін особисто дав згоду «зм'якшення вироку Нестору Махну». Спочатку була Луганська, потім Олександрівська в'язниці, і, нарешті, 4 серпня 1911 р. він уже був у відомій на всю імперію московській тюрмі Бутирки, де йому довелось провести довгих 6 років до 2 березня 1917 р.

У в'язниці Н. Махно (Міхно, Міхненко) отримав прізвисько Скромний. Всі відзначали його природну кмітливість та феноменальну пам'ять, правда, в'язниця негативно позначилася на здоров'ї: десь через 6 місяців він захворів на туберкульоз і позбувся однієї легені, погіршився зір. Нестор з нетерпінням чекав 300-річчя дому Романових в надії на амністію, а коли її не отримав, у відчаї намагався накласти на себе руки. В «тюремних університетах» Н. Махно набуває політичної освіти, знайомиться з відомим анархістом і революціонером Петром Аршиновим, який навчає його азів анархізму. Пізніше П. Аршинов напише: «Він вічно був у суперечках, бомбував адміністрацію тюрми своїми записками. Писати на політичні і революційні теми для нього було пристрастю». А коли почалася Перша світова війна, Нестор підготував пораженську листівку, яка була передана на волю і поширювалася в студентських аудиторіях, на заводах, у маршових ротах.

Після Лютневої революції Н. Махно визволився з кайданів і відправився до рідного Гуляйполя. Був обраний заступником голови повітового земства, ініціював створення групи експропріаторів «Чорна пантера», з допомогою якої тероризував місцевих багатіїв, став головою повітового селянського союзу, самочинно оголосив себе «комісаром Гуляйпільського району». 25 вересня 1917 p. H. Махно підписав декрет повітової ради про націоналізацію землі і поділ її між селянами. Постійно обирався делегатом на повітові й губернські з'їзди рад. Різко негативно ставився до влади Центральної Ради, став ініціатором ухвали повітового з'їзду з вимогою її «смерті». Вітав встановлення влади рад в Катеринославі, очолив Гуляйпільський ревком, створив озброєний загін для боротьби проти австро-німецьких окупантів, став керівником повстанського руху в Катеринославській губернії.

Не маючи за плечима військових академій, воював Нестор Махно рішуче, вміло командував загоном, наносив удари несподівано й успішно. Так, в одному з таких боїв махновці захопили 83 полонених. За розпорядженням Махна, всім рядовим видали по 50 крб., пляшці горілки і відпустили. А за операцію в Дібровському лісі, де окупанти спалили майже 900 хат, за що сповна й поплатилися повстанцям, селяни прозвали Нестора «батьком Махно», хоча було «батькові» на ту пору 30 літ. Ця слава розійшлася далеко за межі Гуляйполя. Ось тоді у військо Махна вливаються повстанські загони Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка.

Нестор Махно не визнав влади Директорії, прийняв пропозиції більшовиків про спільні дії проти УНР. Однак з перших місяців 1919 р. ставлення «батька» до Радянської влади, її політики зазнає значних трансформацій, а двосторонні стосунки характеризуються неусталеністю, суперечливістю, нерідко зводяться до взаємної недовіри й претензій-звинувачень.

Приєднання повстанців Н. Махна до Червоної армії на початку 1919 р. вилилося в оформлення Задніпровської дивізії, більшу частину особового складу якої становили вчорашні махновці.

Безперечно, тут виявлялися й симпатії значної частини селянства до концепцій, пропонованих більшовиками, сподівання на те, що лише Радянська влада принесе бажане розв'язання земельного питання.

При цьому повстанська маса (а ще більше – її провідники), морально солідаризуючись загалом із прагненнями подолати експлуататорські моделі суспільного устрою, при найменших незгодах (а то й труднощах) готова була до різких поворотів убік від шляху, який торувався силами, що уособлювали тоді соціальний прогрес. Звідси карколомні, на перший погляд – важкозбагненні хитання, протиприродні компроміси й союзи, потім несподівані їх розриви й т. ін.

Взявши в руки зброю для захисту своїх інтересів (на першому місці тут, безперечно, був майновий чинник), повстанці не могли розірвати пуповини, яка тримала їх при землі, на якій вони народилися, жили, працювали. І якщо навіть лихі обставини змушували їх на короткий час віддалитися від рідних осель, вони якнайбільше шукали можливості за будь-яку ціну повернутися назад. Що діялося поза межами «малої батьківщини», їх майже не турбувало, хоча оточення практично завжди залишалося ворожим (принаймні недружнім, потенційно мало дружнім), зумовлюючи невідворотне військове зіткнення у ближчій чи дальшій перспективі. І тверезий аналіз співвідношення сил, зрештою, ніяк не міг вселяти обнадійливого майбутнього.

М. Шаповал намагався пояснити психологічні мотиви поведінки селянства в переломну, надто непевну добу. За його словами, складаючи переважну частину нації, воно, природно, «було скрізь, але здивовано позирало на несподівано-нову картину, слухало несподівано-нові, незрозумілі часто слова і думало свої дивні думки. Одно слово було зрозуміле – «земля», але увесь комплекс громадського життя, вся складність політичної боротьби, уміння боротись організаціями і закріпляти здобуті позиції, уміння розпізнавати друзів од ворогів, уміння зайняти належне собі місце в соціальній організації, оцінити перевагу своїх сил і йти просто, певно, твердим муром до мети – цього у селянства не було, бо воно не було клясово організоване, хоч і мало свідомість свого лиха, злиднів, безправства. Не було дужої клясової організації