Читати книгу - "Заклятий козак"

Остап присів біля ніг старого й дививсь Йому в старечі очі, а дід гладив його кучеряву голову.

- Мені справді може влітку полегшає, але тієї зими я вже не переживу… Мені пішло вже на вісімдесята шостий. Моїх ровесників вже либонь нема на світі…

В ту мить схопилися з землі пси й полетіли, сердито наїжачивши шерсть, вздовж потічка…

- Що се? - спитали один одного,

- Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. - Старий підвівсь і випрямився.

Остап приніс рушниці й побіг за псами.

- Далеко не відходь, чуєш?

А тимчасом пси гавкали завзято, чути було голоси;

- Пугу! Пугу!

- Хто ви? - кричав Остап. - Не наближайся, бо далебі стрелю!

- Краще ти приклич собак, ~ гукав хтось за кущами.

- Остапе, приклич собак, - гукнув старий, - се козаки.

Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи за собою коней.

- Здоров, діду Охріме! Чолом тобі б’ємо, - гукали козаки, вимахуючи шапками…

- Справді! Далебі! Так це ви, - говорив, зрадівши, Охрім і поклав рушницю на землю.

- Чого так забарились? Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се ж твій батько Карпо Кожушенко, а той - то його товариш… От, гості любі, в хату просимо!

Остап не знав, чи радіти, чи сумувати… Він узяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого…

- Якраз в пору прийшли. Мені вмирати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде…

- Ти справді, діду? підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!

- Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже… не в силі… води собі взяти… не то що… Підождіть… поки мене… поховаєте, а то сам… загину… - Старий розплакався.

- Заспокойся, діду. Ми щось інше загадали… Ти казав колись, щоб ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його…

- Хіба б ви розлучилися? Побратими?

- То ж бо й є. Ми заприсягли собі до смерті не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну що ж робити! Ото ж він загадав одружитися з своєю Ганною та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм замовнику…

- Невже так? - скрикнув старий. - От Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.

- Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе. Старий, плачучи з радості, обіймав Максима.

- Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти прийдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете… Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати… Ото радість… Гарно ви се вигадали!

Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося… погладив вуса…

- Мені б поголитися слід. Не голився цілу зиму. Виросла борода, мов у цапа.

Підійшов Остап:

- Я, діду» коням сіна давав.

- Здоров будь, синку, - сказав Карпо, - от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати…

А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати. Остап його виручав… Як козаки підкріпились, питає старий:

- Що на Україні чувати?

- Та погано, - говорив сумно Карпо. - Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.

- Від Москви не ждати нам спасіння, - говорив дід Охрім. - Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали й то зрадою, без суду. Згадати страшно.

- Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, - казав твердо Карпо.

- І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з’єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву, й ляхів проженемо з нашої хати, а туркові скажемо; зась! А що ж ви, козаки, тепер робите?

- Ворога б’ємо по-давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.

- Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…

- А хто ж би, по-твоєму, мав бути перший? - питає Карпо.

- У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину Й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту - панів, щоб знову козацтво розрослось та в пір’я поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої панської старшини, без реєстру, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…

Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі. Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ благословилося, Карпо з Максимом вже вирушили. Старий покликав Остапа та й каже:

- Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли прийде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати…

- Хіба ж мені, діду, біля тебе недобре? - говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим з жінкою, я їм перепиняти не буду.

- Не в тім діло. Тут могло б жити двадцятеро людей, і не були б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твоєго добра. Ми