Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Дійство розпочали о 15-й по земному часу. Спершу нічого не відбулося. Дощ продовжував барабанити по куполу, цівки води стікали по стінам на землю, підтримуючи монотонний стукіт, який давно не стихав. Але за півгодини хмари розійшлися, небо прояснилося і з нього вирвався прозорий вихор. Прямісінько на купол летіла срібляста хмара, а в ній стояла… Богиня.

Зодягнута вона була по-божому — ані прозорих тканин вільного покрою, що міняли колір і текстуру, ані невидимих енергетичних скафандрів, що захищали ментальне тіло від негативних думок. Лише платтячко в дрібний горошок, колготки, і черевички червоного кольору. Такий одяг можна було побачити хіба що в ілюстрованих книгах дуже давньої епохи.

На прибулиці не було жодної родимої цятки, а очі її світилися свіжим голубим сяйвом.

— Ви… Богиня? — обережно запитав її англійською вчений, який організував спільну молитву.

І вона відповіла цією ж мовою, щоправда на якомусь древньому, очевидно божественному, діалекті. Втім, такому древньому, що ніхто навіть не міг згадати, кому він належав:

— Я — Арніка.

— Звідки ви?

Мовчання.

— ?… Як ви тут опинились?

— Срібний приніс мене сюди.

— Срібний, хто?

Мовчання.

Її відповіді все вирішили. В письменах Ери Риб значилося, що Арніка — священна квітка. Настане час і дівчинка з душею квітки прибуде у світ на Срібному Вершнику. Цей прихід покладе край катастрофам. Скептики, що не довіряли писанню, змушені були визнати свою поразку і змовкнути під загрозою страти.

Її нарекли Богинею, адже з її приходом дощі вщухли, вода спала і все повернулося на круги своя.

Тисячі років ні Боги, ні аватари не жили між людей і світ був нецікавим.

Але ось в цю Еру невідомо за які такі заслуги Богиня спустилася на землю, аби жити між людей, як усі смертні і це стало надзвичайною подією.

Людство, нажахане катастрофами, боялося навіть словом розгнівити Арніку. Тому жодного разу ніхто не наважився попросити у неї здійснити диво, або зцілення, чого вона, звичайно, робити не вміла. Та досить було вже й того, що з її появою відновився звичний клімат.

Сама Арніка ніколи не називала себе Богинею. На подібні звернення до неї лише зводила брови:

— Ви так нарекли мене. Я лише посланниця іншого світу, — і робила у повітрі рукою велике коло — зліва направо (а декому здавалося, що справа наліво).

Люди швидко сприйняли цей жест як божественний.

Удар прийшовся по потилиці, але Нік не вирубився. Він миттю оговтався, вхопив Грігора за зап’ястя і викрутив йому руки так, що ті аж хруснули, відібрав флешку. Айтішник тихо вив і пручався.

— Тихше, тихше, чувак, — спробував говорити зрозумілою Грігору мовою Нік. — Припустимо я знайшов її. Я зовсім не зобов’язаний відчитуватися перед тобою де.

Грігор одразу якось обм’як і відступив.

— Значить її таки винайшли. Але хто міг це зробити? Хто тебе прислав? Чий ти агент?

Нік спантеличено дивився на Грігора. Той махнув посинілою рукою:

— Зрозуміло, ти нічого не знаєш, ех, — він вхопився за голову, — Я мав зробити її першим, розумієш, я… Я потратив на це дні, ночі, роки… Я майже винайшов її.

Потроху ситуація для Ніка прояснялась. Ну й ну! Виявляється Грігор працював над цим винаходом.

Зрештою програміст заспокоївся:

— Хтось украв у мене ідею, неодмінно, інакшого пояснення я не бачу. — пояснив Грігор Ніку і голос його звучав уже не грізно, а жалібно.

— Не катай істерику. Розкажи все спочатку.

І Грігор розповів. Рік тому він почав роботу над носієм інформації нового покоління. І ось тепер, коли робота майже завершена він дізнається, що хтось створив точнісінько таку флешку, над якою працював він.

— Це крах, кінець світу, — торочив хлопець, обхопивши голову руками. — Всьому кінець.

— Скажи, навіщо було створювати таку флешку, яка не підходить до жодного комп’ютера?

Грігор подивився на Ніка як на придурка:

— Комп’ютер до неї створили мільйони років назад.

— Як? — здивування застигло в Нікових очах.

Грігор не відповів. Він набусурмачився і заходився копирсатися в залізяках, порозкиданих по кімнаті.

— Отже, це правда. — мовив сам до себе Нік.

— Ти про що? — без ентузіазму спитав Грігор.

Айтішник знову мав спокійний навіть дещо пофігістський вигляд. Схоже, змирився з інтелектуальною крадіжкою, а може щось замислив…

— Про рівень розвитку первісних людей. Виходить всі ці розповіді про патлатих невігласів, що жили в печерах, орали землю плугом і ходили на полювання з кам’яними сокирами — обман. Виходить їхній технічний розвиток був набагато вищим за наш?

Гіргор байдуже стенув плечима.

— Знаєш, я якось не дуже шарю в історії. У школі мені ледве натягнули мінімальний бал.

— І все-таки, ти стверджуєш, що мільйони років тому був створений комп’ютер, який сучасна цивілізація відтворити не здатна.

— Але ж не люди його створили…

— А хто ж тоді? — із завмиранням серця запитав Нік.

Грігор похитав головою:

— Це ж треба, щоб така річ і потрапила в руки такому ідіоту!

— Що ти маєш на увазі?! — сердито випалив Нік. Він відчував, що Грігор його починає дратувати.

Айтішник випростався і помахав перед носом Ніка материнським плато:

— Комп’ютер