Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Реакція на цю публікацію виявилася ще бурхливішою, ніж очікував Вільгельм. Висловлені погляди викликали обурення абсолютно всіх. Тепер він був спільним ворогом: і для колишніх друзів, і для колишніх ворогів. Директорія, від якої Вільгельм усе ще отримував зарплатню, вимагала офіційного спростування, вважаючи, що він як посадова особа не має права публічно висловлювати такі контроверсійні та компрометаційні погляди. Українські монархісти трактували його висловлювання як зраду українських національних інтересів.

Польський уряд погрожував одібрати майно Габсбурґів у Польщі. Вільгельмів батько, Карл-Штефан, рятуючи родинні статки, надрукував у газетах повідомлення, що ніхто з членів родини не має жодного стосунку до дій наймолодшого сина і що відтепер стосунки Вільгельма з родиною розірвано назавжди, а всі інші члени сім’ї залишаються якнайбільш лояльними до Польщі. Це вірнопідданство належно оцінив Пілсудський, ласкаво надавши польське громадянство всім Габсбурґам, які мешкали в Живці. Про Вільгельма в сімейному колі вже не згадували. Його навіть не покликали на шлюб рідного брата Альбрехта. Так він водномить утратив і роботу, і родину, і надію на здійснення своїх українських планів.

— Це — політичне самогубство, — сказав Іван, прочитавши інтерв’ю.

— Напевно, — відповів Вільгельм. — Але іноді чесність вимагає жертв. Якби я просто хотів стати спритним політиком, то тримався би батька і поляків. Там я мав би значно більше шансів досягнути успіху, ніж тут. Я проваджу українську справу не для самоствердження, а тому, що вважаю се важним. Навіть якщо я тепер приречений на пожиттєвий неуспіх разом із моєю знедоленою Україною.

— Але, можливо, для української справи було би ліпше, якби всі причетні до неї трималися разом, а не постійно ділилися на ворожі угрупування, — і далі сумнівався Іван.

— Це інше, Іване. Не можна прикриватися геополітичними відмовками, якщо віддаєш свою країну найлютішому ворогові. Це називається зрада, а не дипломатія.

— Але ж ви самі казали, що розумієте Петлюру, розумієте, що він не мав виходу.

— Я сказав, що розумію, чому він так зробив: він справді щиро вірив, що се буде найліпше для Галичини. Але я бачу, що відбувається, і бачу, що се остаточний крах усіх надій Східної Галичини на незалежність.

Вечорами знервована Галина розповідала Грицеві про свої невдачі, переказувала запозичену з порадників педагогічну мудрість, пропонувала і йому прочитати те саме, щоби спробувати разом попрацювати зі сином за новими методиками. Гриць уважно слухав, обіцяв усе зробити. Проте починався новий день, робота затягувала Гриця, й він забував про обіцяне. У вихідні, коли Галина впадала у відчай, намагаючись побороти опір сина і змусити його зробити уроки в суботу, не відкладаючи їх на останній день, Гриць підходив до них і казав:

— Добре, мама втомилася. Тепер я буду робити з тобою уроки.

У малого відразу ж виступали сльози на очі. Він добре знав, що батько роздратується ще швидше, ніж мама, і кричатиме гучніше.

— Ні, мамо, не йди. Я зроблю все з тобою. Я обіцяю, що буду чемний. Тільки не тато!

— А що поганого тобі зробив тато? — з півоберту заводився Гриць.

— Ти зараз будеш на мене кричати, — плакав Олесь.

— Обіцяю, що не буду. Домовмося, що кричати можна лише з п’ятого разу. Гаразд? І тобі, й мені. П’ять разів повторюємо спокійно, а лише на шостий можна кричати.

— Ну, добре, — погоджувався Олесь, тривожним поглядом проводжаючи Галину, яка безсило брела до вітальні, сідала на диван і втуплювалась у стіну перед собою.

Минало кілька хвилин, і з дитячої кімнати долинали вже знайомі діалоги на підвищених тонах:

— Що це за почерк? Ану переписуй усе!

— Не буду!

— Я тобі зараз дам «не буду»! Ти давно ременя не бачив?

— Ми домовлялися, що кричати можна тільки з п’ятого разу!

— Але як на тебе не кричати, коли ти такий впертий? Тебе лупити треба!

— Ну, і лупи мене, ти нічого інакшого і так не вмієш! А я не буду переписувати! Сьогодні субота, і я хочу відпочити!

Через деякий час Галина не витримувала і втручалася.

— Розумієш, так не можна, — пояснювала вона Грицеві у кухні. — Ти заперечуєш його почуття, й від цього він лише замикається в собі. Треба назвати те, що він почуває, проявити емпатію.

— Ременя йому треба доброго, а не емпатії,◦— скрипів зубами розлючений Гриць. — Ти тут від ранку до вечора зі шкіри пнешся, намагаєшся йому все забезпечити, а воно, гівно мале, ще й пискує тобі. Зараз я його навчу акуратно писати!

— Не треба! — мало не плакала Галина. — Розумієш, що ти руйнуєш усі мої старання? Я цілий тиждень працювала над тим, аби він погодився сісти в суботу за уроки, — і він сів. Тепер залишилося зовсім трохи, але якщо ти почнеш із крику, то далі вже ніякі аргументи не допоможуть.