Читати книгу - "Зірки Егера"

— Зараз і зроблю.— Гергей підвівся і покликав до себе Мільціада.

— Хазяїне,— мовив він,— мені потрібна турецька солдатська одежа. Така, яку носять солдати в Семибаштовому замку.

Грек погладив свою чорну кучеряву бороду. Він уже звик до перевдягань своїх клієнтів, але звик і одержувати за кожну послугу по два, по три золотих. Біс із ними, грабіжники вони чи злодії, головне, аби добре платили. Він навіть запропонував їм оселитися в підземній залі.

— От такої одежі якраз у мене й немає,— усміхаючись, примружився корчмар.— Але в мене є тут один п'яний турок, з нього можна зняти і плащ, і тюрбан.

— І це вже добре. Та мені ще й борода потрібна.

— Борід у мене вистачає.

— Але мені потрібна саме така борода, як у твого п'яного солдата.

— І така знайдеться.

Корчмар вийшов, і не минуло й п'яти хвилин, як він повернувся, тримаючи в руках різноманітні фальшиві бороди, чорну вовну і клей.

— Ну що, клеїмо?

— Давай. Зроби мені таку пику, як у того турка.

Гергей сів. Мільціад взявся до роботи. Гергей тим часом розпитував його:

— Ти знаєш нового бея, що житиме у Семибаштовому замку?

— Чому б не знати? — відповів грек.— Він був топчу.

— А що тобі відомо про нього?

— Дурний, як пень. П'є тільки воду. Від того у нього й мозок розкис. Навіть писати не вміє.

— Інші офіцери теж не вміють, хіба що читають по складах.

— Але ж він такий норовистий, як султанський кінь, хоча й той, мабуть, розумніший за нього. Та коли бачить когось знатнішого від себе, то так кланяється, як очеретинка на вітрі.

— Він уже був у походах?

— Торік ходив із султаном. Під Естергомом йому добряче нам'яли боки.

— Виходить, він боягуз?

— Боягуз і телепень. Хіба молена чогось іншого чекати від людини, яка п'є тільки воду?

Гергей повертав обличчя то в один, то в другий бік, щоб не чути неприємного запаху клею.

Борода так змінила його, що Мекчеї аж за боки брався зо сміху.

Грек приніс тюрбан, кончар і плащ.

— Аллаха еманет олсун[62],— промовив Гергей жартівливо, зігнувшись у поясі.

Всім захотілося його провести, але він узяв з собою тільки Янчі й Мекчеї. По дорозі Янчі віддав йому своє золото. Гергей замислився на хвильку, тоді відіслав Янчі назад, залишивши з собою Мекчеї.

— Ти теж іди за мною, тільки здаля,— сказав він приятелеві.— Щоб ніхто не подумав, що ми знайомі.

Не минуло й півгодини, як Гергей стояв перед будинком бея.

Вдарив у мідну тарілку, що висіла на воротях.

У вічку воріт з'явилося обличчя старого євнуха.

— Чого тобі треба?

— Негайно пошли бея у Семибаштовий замок. Там біда!

Євнух зник. Гергей відійшов від воріт. Він знав, що євнух знову вигляне і якщо нікого не застане у воротях, то й нікому буде передати запитання бея. Отож старий змушений буде повернутися до бея і заявити, що солдат уже пішов. А бей покрутиться, побурчить і тоді сам подасться у Семибаштовий замок.

Гергей попрямував до замку, вдаючи, ніби прогулюється. Біля Адріанопольських воріт — так називались північні ворота Семибаштового замку — він зупинився.

Ворота були зачинені. Вартовий куняв, примостившись на кам'яному поріжку. Над його головою блимав ліхтар, підвішений до залізної балки, що виступала з муру. Довкола панувала тиша.

Мекчеї йшов слідом за Гергеєм, тримаючись від нього на відстані тридцяти-сорока кроків. Коли Гергей зупинявся, він теж ставав. Можливо, що Гергей зупинявся біля кожного ліхтаря, щоб пересвідчитися, чи йде за ним Мекчеї.

Хвилини пливли повільно. Гергей подумки лаяв турецький час за його лінивий плин.

— Я тут посивію, поки дочекаюся того бея! — пробурчав він.

Бідолашний наш любий герою, блискуча зірко угорської слави, не судилося тобі дожити до сивого волосся! Як змінилося б твоє обличчя, якби ти зумів глянути в дзеркало майбутнього, якби якась чародійна небесна рука відкинула завісу перед твоїми очима й ти побачив би себе закутого в кайдани саме на цьому місці, побачив би і турецького ката, який в'яже мотузок у зашморг і, готуючись повісити тебе, накидає її на іржаву перекладину, де висить біля воріт ліхтар!..