Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Виграє. Неодмінно виграє, – кивнув журналіст.
– Ви-и-и… певні?! – Терезка не вірила власним вухам.
– Певен, так. Але це сумно, дуже сумно.
– Чому це раптом сумно?
– По-перше, тому, що Дорошенко не здатен генерувати смисли, які б об’єднували націю. А по-друге, тому, що він – слабак.
– Що-о-о?! – дівочі кулачки мимоволі, самі собою стиснулися.
– Так-так, майбутній президент України Віктор Адамович Дорошенко – слабак і тюхтій. Запам’ятайте мої слова якнайкраще, дівчинко. Можливо, колись згадаєте і ще подякуєте мені.
– Помиляєшся, провокаторе негідний, він лідер! Справжній харизматичний лідер нації, наш звитяжний гетьман!..
– Цього «гетьмана» я елементарно довів до істерики, то хіба він годиться на роль лідера нації?! Облиште.
– Це лише сьогодні…
– Не лише, Терезо, не лише сьогодні. Наприклад, ще цьогоріч навесні, двадцять шостого квітня, тоді ще повноправний прем’єр Дорошенко звітував перед Верховною Радою про роботу свого уряду. Звіт провалився, й у травні уряд пішов у відставку… Але того фатального для уряду дня, двадцять шостого квітня, в парламентських кулуарах Дорошенко сказав журналістам буквально наступне: «Я дійшов до біологічної межі своїх можливостей». Між іншим, цей момент потім показали у вечірніх новинах, але я чув ті слова наживо, з його власних вуст. Чи розумієте ви, що це означає?
– Що наш лідер втомився, дуже втомився від таких провокаторів, як ти!..
Вона мимоволі здійняла сумні очі до всіяного зірками вечірнього неба.
– Це означає, що Дорошенко – слабак і тюхтій. А вам, Терезо, його при тому ще більше шкода. У цьому й полягає наочне пояснення моєї впевненості, що саме Віктор Адамович стане наступним президентом України – а це сумно. Бо з незрозумілої причини наш народ полюбляє слабаків. Люди милуються ними, вони від слабаків у захваті, просто в екстазі! Але мати слабкого лідера нації – це… це!.. А-а-а, через три роки самі побачите, чим подібна нерозсудливість обернеться для всіх нас.
І махнувши на прощання рукою, «головастик» попрямував вулицею. Як раптом Терезці здалося, що вони… колись…
– Стривай… те!.. Перепрошую, стривайте!.. – гукнула вона.
– Ну, чого вам ще? – журналіст зупинився упівоберта до студентки.
– Вибачте… Але чи не могли ми бачитися раніше?..
– Не знаю, – мотнув він головою. – Можливо, десь бачилися. Колись… Київ – це, знаєте, насправді таке собі велике село. Тут усі знають усіх і кожного, просто не можуть одразу пригадати минулі обставини.
– Отож і у мене таке відчуття, нібито…
– Не знаю. Можливо. Все можливо.
І ще раз махнувши рукою, «головастик» віддалився остаточно.
2002
Кава по-львівськи
Славутич, Чернігівщина, 25 березня 2002 року
Ще рік тому головний редактор тижневика «Рупор Донбасу» Реваз Нугзарович Берідзе навіть подумати не насмілювався, що в його газеті працюватиме такий цінний кадр, як Спартак Андрійович Сивак. Ще торік він обіймав посаду головного спеціаліста прес-служби Мінпаливенерго… хоча й перебував на особливому становищі через свій письменницький талант.
А все через невеличкий роман про якусь там маловідому трагедію… Сам Реваз Нугзарович тієї книженції не читав: головреду і так доводиться щодня перелопачувати силу-силенну інформації – тут не до белетристики!.. І справді, що цікавого може бути в письменницьких вигадках?!
Тим не менш він не міг ігнорувати авторитетні думки інших людей – тим паче якщо йдеться про профільних міністрів! Дійсно, Сивака розшукав і привів тоді ще до Мінвуглепрому хтось із помічників тодішнього міністра Тулумбасова… Причому цей чоловік, який досі не мав найменшого стосунку до вугільної галузі, якось дуже швидко, навіть блискавично вписався в колектив галузевого міністерства.
Другим же авторитетом для Берідзе став наступник Єрмакова – Богдан Ілліч Сташковський. Наскільки вдалося з’ясувати, він виявився живим свідком тієї загадкової катастрофи, про яку Сивак придумав написати свою скромну книжечку. З’ясувавши це, Богдан Ілліч для початку затребував для прочитання примірник книжечки, потім попросив колишнього прес-секретаря, а тепер головспеца прес-служби супроводжувати його в декількох регіональних вояжах. А насамкінець, довірив Сиваку особливу місію: щоранку реферувати центральну пресу й особисто доповідати міністрові все, що пишуть про паливно-енергетичний комплекс!
Здавалося б, особистий щоденний доступ до міністра – честь дуже висока, про яку годі й мріяти… Тим не менш, коли десь так у червні минулого року Берідзе вкотре приїхав до столиці вирішувати чергові проблеми з Мінпаливенерго, Сивак попрохав його про особисту зустріч, на якій буквально приголомшив запитанням:
– Скажіть, Ревазе Нугзаровичу… От ви намагаєтесь модернізувати ваш часопис, хоча й не надто успішно. А чи хотіли б ви для початку обзавестися столичним власкором газети «Рупор Донбасу»?
Модернізація газети, про яку згадував Сивак, назріла вже давно. Справді, «Рупор Донбасу» створювався як друкований орган вуглевидобувної галузі. Однак тепер, після злиття Мінвуглепрому і Міненерго в єдине Міністерство палива та енергетики, Берідзе хотів перетворити свій щотижневик на медійний вісник всього ПЕКу – але як?! А тут ще така дивна пропозиція… Тому він відповів доволі стримано:
– Це зважаючи на персону того, хто мається на увазі.
На що Сивак відповів:
– Я маю на увазі персонально себе. Отже, в плані вашої модернізації, хочете обзавестися кореспондентом по столиці? Заразом акредитуєте мене у Верховній Раді та при Кабінеті Міністрів. А якщо захочете – то й при Адміністрації Президента. Що відповісте на мою пропозицію?
Сказати, що Берідзе був шокований – це не сказати нічого. На його здивування головспец відповів:
– Якщо відверто, то я й сам виношував плани, як би зробити новий часопис паливно-енергетичного комплексу. Централізований тижневик, в якому б відображувалися справи усіх його складових галузей. Тулумбасов мене підтримував – але тільки він, а не його наступники, Єрмаков і Сташковський. Отож я й вирішив: навіщо створювати газету з нуля, коли можна допомогти такій чудовій людині, як Реваз Нугзарович, модернізувати його тижневик?! Хай же його «Рупор Донбасу» стане вісником всього ПЕКу.
– Дякую, Спартаку Андрійовичу, але…
– До того ж, аби щоранку о восьмій нуль-нуль представляти Сташковському реферат центральної преси, я мушу прибувати на роботу на шосту нуль-нуль першим потягом метро, підйом у мене ще раніше. А я по натурі – «сова», а не «жайворонок», мене такий режим роботи порядком вимотує. Й хоча мій робочий день завершується о п’ятнадцятій нуль-нуль…
Сивак безпорадно розвів руками.
– От саме тому, Ревазе Нугзаровичу, я й шукаю, куди б податися. Звісно, я такий відчайдух, що міг би і просто на вулицю піти… Або, я чув, є редакторська вакансія у «Хрещатику». Але це газета щоденна й столична – формат трохи не мій. Тижневик мені ближчий за темпом подачі матеріалів. До того ж, в тижневику більше аналітики, ніж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.