Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Залишайся ще.

– Не можу.

– Тоді вертайся, присягнись, що вернешся.

– Так.

– І дзвони мені.

– Так.

– Скажи, що не забудеш мене, скажи, що не покинеш, скажи, що кохаєш мене.

– Я кохаю тебе.

– Повтори.

– Я кохаю тебе.

– Присягнись, що це правда.

– Присягаюсь.

112

Через годину Ніно пішов, хоч П’єтро трохи сердитим тоном наполягав, щоб він залишився, а Деде розревілася. Мій чоловік пішов митися, а через якийсь час з’явився, готовий виходити. Опустивши очі, він сказав мені: «Я не сказав поліцейським, що Пасквале з Надею були в нас. І не сказав цього не тому, щоб захистити тебе, а тому, що вважаю, що тепер протести почали плутати зі злочинами». Я не відразу зрозуміла, про що він. Пасквале з Надею геть вилетіли мені з голови і не хотіли вертатися. П’єтро кілька секунд мовчки чекав. Може, він хотів, щоб я визнала слушність його міркувань, може, прагнув розпочати цей спекотний день, коли йому треба приймати іспити, з відчуттям, що ми помирилися, що принаймні цього разу ми дотримувалися тої самої думки. Але я лиш неуважно кивнула. Хіба мене обходили його політичні переконання, хіба мене обходили Пасквале з Надею, чи смерть Ульріки Майнгоф[10], чи народження соціалістичної республіки В’єтнам, чи електоральні перемоги комуністичної партії? Цілий світ кудись подівся. Я відчувала, що запалася глибоко всередину самої себе, всередину власного тіла, яке здалося мені не тільки єдиним можливим пристановищем, а й єдиною річчю, над якою варто ламати собі голову. Мені полегшало, коли він, свідок ладу й безладу, зачинив за собою двері. Мені нестерпно було далі відчувати на собі його погляд, я боялася, що раптом видимими стануть поцілунки на моїх зболілих устах, нічна втома, вкрай чутливе, немов попечене, тіло.

Тільки-но я опинилась на самоті, як до мене повернулася впевненість у тому, що Ніно я більше не побачу й не почую. До неї додалася ще одна певність: я не можу більше жити з П’єтро, мені нестерпно далі спати з ним в одному ліжку. Що робити? «Я покину його», – подумала я. Піду геть разом з доньками. Але як саме це зробити, просто піти і все? Я нічого не знала про окреме проживання, про розлучення, яка тут була процедура, скільки часу треба, щоб отримати свободу. І не знала жодної пари, яка пройшла через це все. Як бути з дітьми? Якими мали бути домовленості щодо їхнього утримання? Чи могла б я забрати дівчаток в інше місто, приміром, у Неаполь? А чому, зрештою, у Неаполь, чому не в Мілан? Якщо я покину П’єтро, сказала я собі, раніше чи пізніше мені треба буде шукати роботу. Часи тепер паскудні, економіка кульгає, і Мілан був би для мене добрим місцем, там же є видавництво. Але як бути з Деде та Ельзою? Як же їхні стосунки з батьком? Значить, мені доведеться залишитися у Флоренції? Нізащо у світі. Краще вже Мілан, а П’єтро міг би приїздити до доньок, коли тільки зможе або захоче. Так. Але мене тягло до Неаполя. Не в наш район, туди я б ніколи не повернулася. Я уявила, що житиму в тому блискучому Неаполі, в якому ніколи не жила, за кілька кроків від дому Ніно, на вулиці Тассо. Бачити його з вікна, коли він іде до університету або вертається додому, зустрічати його на вулиці, говорити з ним щодня. Не тривожачи його. Не втручаючись у його родинне життя, а навпаки, зміцнивши дружні стосунки з Елеонорою. Мені було б досить такої близькості. Значить, все-таки Неаполь, а не Мілан. Зрештою, після розлучення з П’єтро Мілан не буде вже таким гостинним. Стосунки з Маріарозою та Аделе охолонуть. Вони не порвуть зі мною, ні, вони ж виховані люди, але все-таки це мати і сестра П’єтро, хоч вони і не дуже високої думки про нього. Не кажучи вже про його батька Ґвідо. Ні, нема сумніву, я більше не можу так само розраховувати на родину Айрот, можливо, і на видавництво теж. Допомогти мені зміг би хіба що Ніно. У нього всюди добрі друзі, він напевно знайде спосіб підтримати мене. Аби лиш ця моя близькість не роздратувала його дружину чи й самого Ніно. Для нього я була заміжня жінка, яка живе з родиною у Флоренції. А отже, далеко від Неаполя і не вільна. Зруйнувати отак раптом свій шлюб, побігти за ним, оселитися поблизу його дому – гм. Він сказав би, що я здуріла, що я пришелепувата дурепа, яка не може жити без мужчини. А що вже казати, як обурились би подруги Маріарози. Зрештою, така жінка йому зовсім ні до чого. Він кохав багатьох жінок, перебирався з ліжка в ліжко, сіяв всюди дітей без жодних зобов’язань, вважав шлюб необхідною умовністю, яка, однак, не повинна сковувати бажань. Я б виставила себе на посміх. За своє життя я обходилася без стількох речей, що можу обійтися й без Ніно. Піду своєю дорогою разом з доньками.

Але пролунав дзвінок, я побігла до телефона. То був він, на тлі чувся гучномовець, галас, гуркіт, голос його ледве долинав до мене. Він тільки-но приїхав до Неаполя, дзвонив з вокзалу.

– Хотів тільки почути тебе, – сказав він. – Як ти?

– Добре, – відповіла я.

– Що робиш?

– Збираюся обідати з дівчатками.

– П’єтро вдома?

– Ні.

– Тобі сподобалося кохатися зі мною?

– Так.

– Дуже?

– Страшенно.

– У мене більше нема жетонів.

– Іди, бувай, дякую, що зателефонував.

– Почуємося.

– Коли тільки захочеш.

Я була задоволена собою, своїм самовладанням. Я тримала його на слушній відстані, запевнила я себе, на ввічливий дзвінок відповіла ввічливо. Але через три години він подзвонив знову, теж з таксофона. Він нервував.

– Чому ти така холодна?

– Я не холодна.

– Сьогодні вранці ти допитувалась, чи я тебе кохаю, і я сказав, що кохаю, хоч принципово не кажу такого нікому, навіть своїй дружині.

– Я тішуся.

– А ти мене кохаєш?

– Так.

– Сьогодні ввечері підеш спати з ним?

– А з ким мені спати?

– Я терпіти його не можу.

– А ти хіба не спиш з дружиною?

– Це не те саме.

– Чому?

– Елеонора мене не обходить.

– То повертайся сюди.

– Хіба я можу?

– Покинь її.

– І що?

Він телефонував знов і знов, мов у нестямі. Я насолоджувалась тими дзвінками, особливо коли ми прощалися і невідомо було, коли ще ми почуємося, але через півгодини він дзвонив знову, а іноді навіть через десять хвилин, і знову тривожно розпитував, чи кохалася я з П’єтро, відколи ми були разом,