Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Їхній «Бог» помер, вся країна відчуває, як він гниє, а вони пародіюють Воскресіння його антагоніста — Сина Людського, тобто Божого. Це не ніцщеанська тінь Бога, а камінний гість — Мідний Вершник — великий мрець.

Як тут не згадати Марксові слова про мертві покоління, що душать живих?

Олександр Галич співав про це в апокаліптичній пісні — як із запасників підводяться статуї ґенія всіх часів і народів, і по Москві крокують під барабан численні кам’яні Сталіни. І вампіризм Галич підкреслив, і перетворення Мідного Вершника — Камінного гостя — на моторошний парад виродків.

Абсурд, апокаліпсис був постійним тлом репресій.

Тому не випадково у піснях Галича усе більшу роль відігравали історичні аналогії і, зокрема, антагонізм Христа й Сталіна. (В останньому був, як мені здається, елемент перебільшення особистості Сталіна, перетворення його в самого Антихриста.)

Щоденні звістки з усієї країни повністю виснажують москвичів. Нерви на грані.

Ось показовий випадок. Я вийшов від Якіра, пообіцяв повернутись на 11 годину. А повернувся о першій ночі. Петро сидів злий, нервовий. Почав кричати на мене за легковажність — можна ж було зателефонувати. У нього, окрім спільної для всіх нервової напруги, була й своя: всіх довкола беруть, часто за зв’язки з ним (і ДБ, розуміючи його вразливість, прямо йому про це казало), а в нього навіть шмону не було. Те, що говорили про те, що Якір стукає, нікого з нас не цікавило і його також, але якби мене забрали через приїзд до нього, то його б це доконало. Він переживав за всіх і тому часто ставав майже несамовитий…

Те, що совість його була надто вразлива, мене трохи бентежрло. У мене вже був певний досвід спілкування з такими людьми. До того ж дехто з друзів почав говорити, що у нього появляється якась бісівщина. Я бісівщини у нього ніколи не бачив, але боявся, що він не витримає нервової напруги.

Усім своїм друзям я часто казав неприємні речі прямо в очі. Та перед Петром зупинявся — я відчував, що розмова може закінчитись розривом. А я дуже любив його, не за погляди, не за діяльність, а просто так. Це почуття перепліталось із співчуттям до жертв його гніву, його вибриків.

Під враженням гнітючої московської атмосфери я повернувся додому. Тут нерви не так шарпають. Після Москви я завжди кілька днів відсипався. Недаремно й москвичі зрідка приїжджали до нас відпочити, спокійно поговорити про все, побалакати на неполітичні теми. Часто приїжджала Зампіра Асанова.

У Києві на мене чекав лист такого собі Розіна. Він москвич, професор фізики, знайомий з П. Якіром, брав участь у протестах, але, познайомившись з Якіром трохи ближче, захотів усіх попередити про його аморальну поведінку: пиятики та інші «прояви». Правда у листі була так добре перемішана з брехнею, що я клюнув. Цей лист був для мене приводом написати статтю про зраду ліберальної публіки. Спосіб мислення Розіна був мені знайомий: помітивши ті чи ті негативні риси учасників руху опору, вони поспішають узагальнити їх на всіх, на ідеї демократів і так виправдати свою мовчанку.

Є ще один спосіб самовиправдання. Якось я був у гостях у В. П. Некрасова. Одна гостя — я знав її з інституту — випила й почала казати мені, що я безстрашний, титан, що вона заздрить моїй мужності. Я намагався пояснити, що не так вже й багато мужності треба для самвидаву. Але вона вперто стояла на своєму: ви — титан. І тоді я збагнув, що вона просто хоче себе поважати, а важко, підстав немає для цього. А якщо я — титан, то вона просто чесна, гідна пошани людина, що все розуміє і всьому співчуває. У такий спосіб можна дешево віднайти самоповагу.

Я почав було відповідь Розінові, але на всяк випадок запитав Якіра по телефону, в яких акціях протесту брав участь Розін.

Якір здивувався:

— Він же киянин. Хіба ти з ним не знайомий? Я саме хотів тебе спитати, я отримав від нього аналогічного листа.

Стало зрозуміло, що це гебістський самвидав. Невдовзі Зампіра привезла такого ж листа до кримських татарів — перелік Даних, які «ганьблять» активних діячів кримськотатарського руху. Про Зампіру, зокрема, писали, що вона на народні гроші роз’їжджає по Радянському Союзу, належить до гарему одного з лідерів руху/ їздить до кавказького джигіта та українського борзописця.

«Борзописця» я без зусиль розшифрував як себе самого, а про джигіта запитав Зампіру. Виявилось, що це аварський поет Расул Гамзатов. Увесь лист нашпигований брудними натяками.

З Москви передали листівки, які 6 жовтня розкидали в ГУМІ скандинавські студенти Гаральд Брістоль і Єлизавета Лі на захист Григоренка.

Ще в Москві очевидці розповідали мені, як розкидались ці листівки. Гаральд і Єлизавета прикували себе наручниками і почали кидати їх з другого поверху донизу. Більшість покупців не звертала уваги на папірці. Але багато хто підіймав і читав. Одні одразу ж кидали, інші швидко ховали в кишеню, треті намагались набрати якомога більше.

Я гадав, що до тексту причепитись ніяк, і передав листівки в декілька міст.

З’явились у самвидаві записи громадського судища над Лесем Курбасом у ЗО-ті роки (учасники його — заступник наркома культури Хвиля, письменники Л. Первомайський, Микитенко, дехто з акторів театру Курбаса), письменницького судища-зборів над Пастернаком (50-ті роки — В. Солоухін, В. Інбер, Б. Полевой та інші), «Програма демократів Росії, України й Прибалтики».

Записи судищ були дуже цікаві через подібність атмосфери «товариського» цькування, що готувало цькування адміністративне, хоча події і відбувались у різний час. Курбас загинув на Соловках, Пастернак помер. А частина інтелектуалів, що їх цькували, нині — ліберали. Я розумів, що такі, як Первомайський і Солоухін, виступали на погромах через те, що молоді ще були. Але тоді треба публічно покаятись у співучасті в злочині. Не хочуть… Солоухін пристав до «істинних росіян», Первомайський мовчить…

Я надумав видавати підпільний збірник під назвою «Згадаєм поіменно тих, хто підняв руку» (О. Галич). Перший номер планувався про Курбаса (біографія тих, що цькували, Курбасова біографія, спогади актора, що сидів з Курбасом на Соловках). Другий номер — про Пастернака, третій — про Олександра Гріна, Марину Цветаеву, О. Мандельштама й М. Булгакова. Для четвертого був готовий зовсім свіжий матеріал: 4 листопада виключили зі Спілки письменників О. І. Солженіцина. Та хтось уже зробив цей четвертий збірник. Попередніх номерів