Читати книгу - "Гра престолів"

— Мабуть,— озвався чоловік з роздвоєною борідкою, зупиняючись, щоб відсапатися після довгого підйому.— І все-таки нам потрібен час. Королівна в тяжі. Хал пальцем не поворухне, поки не народиться син. Ви ж знаєте, які вони, ці дикуни.

Чоловік зі смолоскипом щось пхнув. До Арії долинуло гримотіння. Величезна кам’яна плита, червона у світлі смолоскипа, ковзнула зі стелі з оглушливим гуркотом, від якого Арія мало не скрикнула. Де був колодязь, тепер постав камінь — цілий і неушкоджений.

— Якщо він не поворухне пальцем зараз, потім може бути запізно,— сказав кремезний чоловік у сталевій шапці.— У грі вже не двоє гравців, якщо взагалі колись було двоє. Станіс Баратеон і Лайса Арин утекли, дістати їх я вже не зможу, і гуляють чутки, що вони збирають мечників. Лицар Квітів пише у Небосад батькові, щоб чимшвидше прислав до двору сестру. Дівчині ще тільки чотирнадцять, вона чарівна й покірлива, і лорд Ренлі з сером Лорасом сподіваються, що Роберт переспить з нею, одружиться й зробить з неї нову королеву. Мізинчик... тільки боги знають, яку гру затіяв Мізинчик. Однак спати мені не дає лорд Старк. У нього тепер є байстрюк, тож дуже скоро він знатиме правду. А зараз його дружина, дякуючи втручанню Мізинчика, викрала Тиріона Ланістера. Лорд Тайвін сприйме це за образу, та й Джеймі має дивну слабкість до Куця. Якщо Ланістери виступлять на північ, заворушаться й Таллі. «Затримайте»,— кажете ви. «Покваптеся»,— кажу я. Навіть найвправніший жонглер не здатен тримати в повітрі сотню куль вічно.

— Ви не просто жонглер, мій старий друже. Ви справжній чаклун. І я вас тільки прошу ще трохи почаклувати.

Вони рушили коридором у тому напрямку, звідки прийшла Арія: через кімнату з чудовиськами.

— Що зможу, зроблю,— тихо сказав той, що зі смолоскипом.— Мені потрібне золото і ще п’ятдесят пташечок.

Почекавши, поки двоє відійдуть на пристойну віддаль, Арія почала скрадатися за ними. «Тиха як тінь».

— Аж стільки? — усе тихше звучали голоси, а світло попереду зменшувалося.— Таких, як вам треба, важко знайти... надто молоді, неписьменні... може, старші... не так швидко гинуть...

— Ні. Молодших мати безпечніше... і лагідніше з ними...

— ...якщо вони триматимуть язики на припоні...

— ...ризик...

Голоси вже давно стихли, але Арія й досі бачила світло смолоскипа — димну зірку, яка манила її вперед. Двічі, здавалося, вона зникала, але Арія йшла прямо й обидва рази опинялася на верхівці крутих вузьких сходів, а смолоскип мерехтів далеко внизу. І вона квапилася за ним униз. Одного разу вона, перечепившись об камінь, втелющилась у стіну, й рука намацала землю, укріплену колодами, тоді як раніше тунель був мурований.

Здавалося, вона скрадається вже кілька миль. Нарешті чоловіки зникли з очей, але йти не було куди — тільки прямо. Намацавши стіну, Арія, сліпа й розгублена, рушила вперед, уявляючи, що в темряві поряд з нею біжить Наймірія. Нарешті Арія опинилася по коліно в смердючій воді, шкодуючи, що не вміє танцювати на поверхні, як уміє, мабуть, Сиріо, і не знаючи, чи побачить іще колись світло. Коли ж нарешті вона вийшла на нічне повітря, була цілковита темрява.

Виявилося, що вона стоїть на виході каналізації, де стічні води збігають у ріку. Від Арії так смерділо, що вона тут-таки роздяглася, покидала на берег брудний одяг і пірнула в глибокі чорні води. Плавала вона, поки не відчула себе чистою, а тоді, тремтячи, вилізла з води. Коли Арія полоскала одяг, повз неї по дорозі, яка тяглася вздовж ріки, проїхало кілька вершників, та навіть якщо вони й помітили худоребру голу дівчинку, яка в місячному світлі відчищає свій мотлох, то не звернули на неї уваги.

Вона опинилася за кілька миль від замку, однак будь-де на Королівському Причалі варто було тільки очі підвести — й на верхівці Ейгонового пагорба виднілася Червона фортеця, тож заблукати було неможливо. Поки Арія дійшла до прибрамної, одяг на ній уже майже висох. Ґрати вже опустили, а браму зачинили, тож вона підійшла до бічних дверей. Коли вона попросила впустити її, золоті плащі, які чатували на вході, тільки пирхнули.

— Забирайся,— мовив один.— На кухні закінчилися недоїдки, та й поночі ми нікому не дозволимо старцювати.

— Я не старцювати прийшла,— мовила Арія.— Я тут живу.

— Я сказав: забирайся! Може, дати тобі у вухо, щоб ліпше чула?

— Я хочу до батька.

Чатові обмінялися поглядами.

— А я хочу встромити королеві, хай з цього нічого доброго й не вийде,— сказав молодший.

Старший нахмурився.

— І хто ж твій батько, хлопче, міський щуролов?

— Правиця короля,— сказала Арія.

Обидва зареготали, а тоді старший між іншим, наче збирався вдарити собаку, замахнувся на неї кулаком. Арія знала про удар ще до того, як чоловік почав заносити руку. І, танцюючи, відхилилася неушкоджена.

— Я не хлопець,— виплюнула вона.— Я — Арія Старк із Вічнозиму, і якщо ви торкнетеся мене, мій лорд-батько звелить ваші голови настромити на палі. Якщо не вірите, пошліть по Джорі Касселя або Вейона Пула з Вежі правиці,— поставила вона руки в боки.— А зараз ви відчините двері, чи вам дати у вухо, щоб ліпше чули?

Коли Гарвін з Товстуном Томом привели її в батькову світлицю, батько був сам, а біля його ліктя м’яко світилася олійна лампа. Він схилився над такою товстезною книжкою, яких Арія зроду не бачила: то був грубезний томище з порепаними жовтими сторінками, пописаними нерозбірливим почерком і скріпленими вицвілою шкіряною палітуркою,— але батько згорнув книгу, щоб вислухати Гарвінову доповідь. Подякувавши, він із суворим обличчям відіслав чоловіка геть.

— Ти усвідомлюєш, що тебе розшукувала половина гвардійців? — заговорив Едард Старк, коли вони лишилися самі.— Септа Мордейн перелякалася до смерті. Вона зараз у септі, молиться за твоє безпечне повернення. Аріє, ти ж знаєш, що тобі не можна виходити за браму замку без мого дозволу.

— Я не виходила за браму,— випалила вона.— Тобто не збиралася. Я була в підземеллях, а потім опинилась у тунелі. Всюди було темно, а у мене — ні смолоскипа, ні свічки, тож довелося йти за ними. А тим шляхом, яким я прийшла, я повернутися не могла, бо там чудовиська. Батьку, вони говорили про те, щоб убити тебе! Не чудовиська, двоє чоловіків. Сказали, що в тебе є книга і байстрюк, і якщо міг померти один правиця, чому не може і другий? Оце та книга? А байстрюк — це Джон, точно.