Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Наступні три дні пролетіли, як один. Я майже не бачила Аса й Гуннара — від ранку до ночі обидва залишалися в домі воїнів.

Їм доводилось переконувати тих, хто сумнівався у відомостях з Муспельгейму. Як і казав Асгейр, боги не сприйняли загрозу всерйоз — Магнус використовував весь свій вплив і запевняв, що армія Гельгейму не перетне кордон світів і не піде війною на Асгард.

Потому між Полководцями, до складу яких тимчасово включили і Гуннара, йшли довгі обговорення — що робити. Врешті-решт Генерал віддав наказ підтягнути до столиці більше воїнів, але так, щоб вони не привертали до себе уваги. Він не хотів сіяти паніку в народі і вбивати клин між населенням, воїнами і богами.

В домі валькірій теж було неспокійно. Я залишалася з ними, і навіть Крістіан поселився в порожній спальні — Една з Хельгою, що жили удвох, звільнили для нього місце. Една зайняла порожнє ліжко в нашій спальні і тепер не відходила від Луїзи. Остання уже й не дуже раділа цьому, бо дівчина не давала їй спокою ні вдень, ні вночі. Норі навіть довелося гримнути на неї, щоб не заважала спати.

Крістіан, як головний над валькіріями, переговорив з Асгейром і Генералом. Відтепер дівчатам, що йшли на завдання магів чи Одіна, виділяли в пару по одному з воїнів. Чи треба казати, що скарг з обидвох боків не було. Одна лиш Нора пручалася, заявляючи, що сильніша за будь-якого воїна, але ми з Інгрід і Луїзою вмовили її потерпіти «цей непотрібний баласт».

Повертаючись в кінці дня цілі й неушкоджені, дівчата потайки переповідали, як пройшло їхнє завдання, і хихикали за вечерею. Один з воїнів, хвацький парубок з довгим волоссям, зав’язаним у низький хвіст, після такого сумісного завдання навіть з’явився на узліссі, де проходила межа захисного магічного купола. Він запросив валькірію, з якою був на завданні, на прогулянку.

Кохання розквітало пишним цвітом, незважаючи на близькість смерті. Усім хотілося жити тут і зараз.

Дізнавшись останні новини, з Мідгарду прибула на допомогу Астрід — мати Інгрід. Вона взяла на себе силові тренування дівчат і змушувала усіх викладатися на повну. Після її тренувань я не мала сил навіть перейти ліс до дому валькірій, тому просто переносилась аж до галявини.

Крістіан наклав на захищену територію замовляння, подібне до того, що було в домі воїнів, щоб ніхто не міг перенестись всередину. Воїнів теж попередили. Одна з дівчат забула про це наступного ж дня, і йому довелося визволяти її з магічної клітки, всередині якої не діяла ні магія, ні сила. Після того ніхто більше не ризикував переноситись у дім валькірій.

На третій день підготовки я, маючи вільну годинку, вирушила до Олафа. Він так і продовжував жити в школі разом із Бруно. Крістіан навідувався до них, але так і не вмовив обох залишити рідні стіни. Олаф вважав школу своїм домом ціле століття, відколи прибув до Асгарду.

Бруно, як не дивно, теж насупився і заявив:

— А хто буде лікувати валькірій, га? Без мене ви попереплутуєте всі настоянки й порошки! Ні, краще вже я сам!

Ось і цього разу я увійшла в темний коридор тихої, майже порожньої школи. Поки піднімалась скрипучими сходами, заново розглядала розписи стін, що зображували стародавні битви і легенди.

Цікаво, як Крістіану вдалося втримати владу над школою у своїх руках і не віддати магам? Час ішов, а нового мага так і не призначили. Я не сумнівалась, що вони знали, що ми укріплюємось і готуємось до битви. Чи, може, вони просто сподівалися, що нас усіх переб’ють на цій війні, і валькірії зникнуть назавжди?..

Пройшовши в кінець довгого коридору на другому поверсі, я постукала у двері. Дочекалась дозволу і увійшла. Сіла на потертий килимок. Олаф встав з-за стола, за яким щось писав на сувої пергаменту, і опустився навпроти мене. Лагідно всміхнувся.

— Останнім часом наші зустрічі почастішали.

— Я вас відволікла? — зиркнула я на стіл.

— Не хвилюйся, — припідняв долоню старий маг. — Що привело тебе до мене цього разу?

Вглядаючись у добре обличчя наставника, я потайки зітхнула. Мама в останньому листі застерігала, щоб я не довіряла нікому з магів, що прийшли з Мідгарду. Що люди віроломні й підступні. Але, можливо, їй просто не пощастило зустріти хороших людей? Чуйних і мудрих, як Олаф?

Шкода, що вони не зустрілися...

— Я хотіла поговорити про Соль. Мою маму.

— Що саме тебе цікавить?

— Я прийшла не питати, а розповісти. Розповісти правду.

Густі білі брови вчителя поповзли вгору. Глибоко вдихнувши, я продовжила:

— Я не знаю, що станеться, коли армія Гельгейму дійде до Асгарду. Можливо, все закінчиться легко, а можливо, й ні. Храм Знань... — я почервоніла, згадавши, як ненароком спопелила безцінні книги, — постраждав, коли Лейф напав на мене. Постраждали й книги, що розповідали про мою маму. Я хочу, щоб правда про неї продовжувала жити на вустах у людей, а не в запилених книжках, схованих в іншому світі.

— Яка правда? — нахмурився Олаф.

— Чому насправді її відправили у вигнання.

— І чому ж?

Сплівши пальці на колінах, я глянула за вікно. Сонце, як і завжди, ховалося за хмарами. Або ж матері й тут не давали сяяти, побоюючись її сили?

Повернувшись знову до наставника, я розповіла йому правду. Про те, як маги захопили владу в Асгарді і намагались залучити й мого батька. Про те, що Магнус обплутав Одіна павутиною брехні й маніпуляцій. Про те, як він виставив Соль винною в розв’язанні війни й перекрутив усе так, ніби це вона хотіла захопити владу. Про те, як вона народила мене, бо зневірилась, але плекала надію, що я продовжу її справу.