Читати книгу - "Забудь-річка"

Георгій Олександрович усе ще бризкав слиною і кипів, немов чайник. Уляна навіть почала турбуватися, щоб він не перебрав був з емоціями і не образив господарів. Але ті припинили врешті відмовчуватися і до піни з рота наполягали на своєму праві «мати в носі» і презика з донецькими, і Київ, який сам віддав тамтим владу. Суперечка набирала обертів з кожним словом, а проте фінал вийшов цілком мирний — коли джип зупинився біля сільської лікарні, обоє чоловіки обережно і обачливо витягли з салону буйного філософа і на руках занесли у приміщення, де, на щастя, знайшлося крісло-візок.

Всадовивши потерпілого, Дмитро відкланявся:

— Ви ту вже самі порайтеся, бо мені на Франківськ тра.

— Ой, дякую вам дуже, — спохопилася Уляна. — Що б ми без вас робили?

— Та прошу! — Дмитро простягнув руку Олесеві. — Лікуй діда!

Уляна відійшла кілька кроків, проводжаючи інструктора.

— Ви не ображайтеся, може старий вам наговорив зайвого.

— Нє, він то всьо правильно говорив. Про єдність України, та йой. Тільки знаєте, щоб не стало так, що оце тільки ми ту — за Україну, а тамті усі — за Москву. Як завше було.

Як це часто буває у суперечках, кожен залишився при своїх, і Уляна повернулася до підшефного. Того вже просто з коридору лікар направив на рентген і одразу ж написав на папірці список необхідних ліків. Попри незавершену суперечку, водій швидко розшукав по телефону сестру рентген-кабінету десь «на тому кінці села» і подався за нею. Уляна попрямувала до аптеки, а Олекса залишився охороняти діда і слухати розповіді про те, що першим ікс-промені відкрив не німець Рентген, а українець, якого звали Іваном Пулюєм.

Аптекарі у гірськолижній Ясіні добре знали свою справу, а тому без жодних проблем знайшли прості дерев’яні милиці, гіпсові та звичайні бинти, знеболювальне, снодійне та інші дрібниці, необхідні у подібних випадках. Поки Уляна отоварювалася, водій вже повернувся. Невідомо, чи справді ікс-промені відкрив українець, але виявилося, що на українців вони таки діяли, і знімок показав, що перелам не складний, тому лікар буденно взявся до гіпсування, не звертаючи жодної уваги на стогони пацієнта.

За якихось двадцять хвилин процедуру було закінчено і поки Уляна з Олесем натягували на мокрий гіпс холошу, Георгій Олександрович, спітнілий від болю і напруги, мовчки вислуховував приписи лікаря.

— Ви якого року? — уточнив той, дивлячись у записи. — П’ятдесят шостого? Ну, ще молодий. Заросте як на собаці. Пийте препарати кальцію і за два місяці будете танцювати.

«Танцювати», — гмукнула про себе Уляна. Старий і до переламу не виглядав на танцюриста.

Хоча, чому старий? Скільки це йому зараз? П’ятдесят п’ять? Ну або шість. Господи, він же лише на десять років старший за Степана!

— Я вже своє одтанцював. — Георгій Олександрович наче прочитав її думки. — У Чорнобилі. З тих пір, як бачите, за станом здоров’я до танців не допущений.

— У Чорнобилі? — Здивувалася Уляна. — А хіба туди філософів мобілізували?

— Туди шоферів мобілізували. А я у автобаті після інституту проходив строкову. Військова облікова спеціальність вісімсот тридцять сім нуль тридцять сім літера А. Водій-електрик, — по-військовому відрапортував він.

Уляна добре пам’ятала ту чорнобильську мобілізацію, коли до мами ходили з проханнями дістати довідку про непридатність до військової служби. А цей, виходить, ні до кого не звертався. Ну, або просто не мав до кого звертатися.

Тут заволали одночасно усі мобільні телефони — старому дзвонив схвильований син, Олесеві не менш стурбована мама, а у своїй трубці Уляна почула голос Степана.

— Що у вас там?

— Перелам, — Уляна відійшла у кінець коридору. — Одна кістка. Вже загіпсували. А ви як?

— Нормально. Тільки все якось швидко сталося, порівняно з тим, скільки піднімалися.

— Головне, що цілі. У мене на душі дуже неспокійно було.

— Ну, і де виявилося небезпечніше? — єхидно уточнив Степан. — Нагорі чи внизу?

І чому чоловіки щораз намагаються довести, що їхнє таки верхнє?

З-поза спини долетів гучний голос Георгія Олександровича:

— Це іще пощастило, що в мене така хороша реакція. Бо інший би в такій ситуації точно обидві кістки зламав.

Ні, що не кажіть, а чоловіки усе-таки невиправні.

Дорога нагору звісно забрала значно більше часу. Сонце вже ховалося за горами, коли машина зупинилася біля готелю. Тут уже стороння допомога не знадобилася, хоч водій і намагався бути корисним. Степан з Анатолієм всадовили постраждалого на переплетені руки і понесли до готелю. Слідом крокував навантажений лижними палками і новенькими милицями Олесь, а Уляна, затримавшись, щоб розрахуватися з шофером, догнала компанію, коли філософа вже занесли вузькими сходами до номера. Вона зазирнула крізь двері, помахала йому рукою і, знімаючи на ходу куртку, ввалилася до власної кімнати. Клопоти, хвилювання і переїзди далися таки взнаки.

— Ну, ти просто залізна леді! — обійняв її Степан, який зайшов слідом. — Сама зі старим на плечах…

— Ну, по-перше, не сама, а з Олесем, — вона відсторонилася і почала стягувати светра. — По-друге, поки ти підкоряв вершини, я знайшла собі іншого, і навіть двох — інструктора Дмитра і водія, який нас возив. Настю, киш від комп’ютера! Очі зіпсуєш! Іди он, з Олексою пограйся, — шикнула вона на доньку, що носом влипла у монітор. — А по-третє, він не такий вже старий. Лише на десять років старший за тебе.

— Правда? Дивно. Хоча побачиимо, яким я буду за десять років.

Уляна жартома показала йому кулак:

— У нього є об’єктивні причини. Він — чорнобилець. А якщо ти будеш таким, як він, тоді я буду такою, як пані Наталя.

— Як Олесева бабуся? — пирснула Настя.

— А ти не підслуховуй, коли дорослі розмовляють. І киш від комп’ютера, кому кажу!

— А до речі, тобі там повідомлення, — Степан, як і годиться справжньому чоловікові, пропустив повз вуха жіночі кпини. — Цікавий лист. З Італії. Б’янка Шагута.

— З Італії?

Італія — це може бути, це вам не Пакистан.

Попри дитячі протести, вона силою звільнила собі місце за ноутбуком.

— Де?

— У Фейсбуку. Поки на вас чекав, я подивився. І наскільки дозволяє зрозуміти моя англійська, дід цієї Б’янки був полоненим з України. Може, це і справді наш?

Уляна похапцем проклацала стрічку повідомлень і не гірш, як до того донька, влипла у екран.