Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

І всі, хто дивився на це, сміялись теж. І коли я побачила в дзеркалі, що вони сміються, я заплакала вперше за весь час, бо після розстрілу моїх батьків усе в мені скам'яніло і я не могла плакати.

Потім той, що заткнув мені рота, почав стригти мене машинкою спочатку від лоба до потилиці, потім маківку, потім за вухами і всю голову, і ті двоє держали мене так, що я все бачила в дзеркалі, й не вірила власним очам, і плакала, плакала, але не могла одірвати очей від страшного обличчя з розтуленим ротом, у який були запхнуті відрізані коси, і від голови, що оголювалась під машинкою.

Достригши мене, він узяв пляшечку з йодом із полиці перукаря (перукаря вони теж убили — за те, що він був членом профспілки, і він лежав на порозі, і мене перенесли через нього, коли тягли з вулиці) і, вмочивши в йод скляну затичку, доторкнувся нею до порізаного вуха, і цей легкий біль дійшов до мене крізь усе моє горе й весь мій жах.

Потім він став переді мною й написав йодом мені на лобі літери U.Н.Р.[108], і малював він їх повільно й старанно, як художник. Я все це бачила в дзеркалі, але більше вже не плакала, бо серце моє закам'яніло від думки про батька й матір, і я зрозуміла, що все, що зі мною роблять, проти того — ніщо.

Скінчивши малювати ті літери, фалангіст відступив на крок назад і помилувався своєю роботою, а потім поставив пляшечку з йодом на місце, взяв машинку й сказав: «Давайте другу!» Тоді мене потягли з перукарні, міцно тримаючи за руки, і на порозі я спіткнулася об перукаря, що все лежав там горілиць, і обличчя в нього було землисте, і тут ми мало не зіткнулися з Консепсьйон Грасія, моєю найкращою подругою, яку двоє інших тягли досередини. Вона спочатку не впізнала мене, а потім упізнала й закричала, і я весь час чула її крик, поки мене тягли через майдан, і в двері, і по сходах ратуші, до кабінету мого батька, де мене кинули на диван. І там вони й зробили зі мною оте.

— Зайчику мій, — мовив Роберт Джордан і пригорнув її до себе так міцно й так ніжно, як тільки міг. Але в ту мить він ненавидів так, як тільки може ненавидіти людина. — Не будемо більше говорити про це. Не розповідай мені більше нічого, бо мене душить ненависть.

Вона лежала в його обіймах, холодна й нерухома, і трохи згодом сказала:

— Гаразд. Я більше ніколи не розповідатиму тобі про це. Але це лихі люди, і якби я могла, то радо вбила б багатьох. Та я сказала це тобі, тільки щоб не страждала твоя гордість, якщо я стану твоєю дружиною. Щоб ти все зрозумів.

— Це добре, що ти розповіла мені,— відповів він. — Бо завтра, якщо нам пощастить, ми багатьох переб'ємо.

— А там будуть фалангісти? Все це робили вони.

— Фалангісти не б'ються, — похмуро сказав він. — Вони вбивають у тилу.

— А тих ніяк не можна вбити? Я б дуже хотіла.

— Мені й тих випадало вбивати, — сказав він. — І ми ще їх убиватимемо. Коли ми підривали поїзди, то вбивали багатьох фалангістів.

— Я хотіла б піти з тобою, коли ти ще раз підриватимеш поїзд, — мовила Марія. — Коли Пілар привела мене сюди, я була трохи несповна розуму. Вона розповідала тобі, яка я була?

— Так. Не треба згадувати про це.

— Я не могла ні думати, ні говорити, тільки весь час плакала. Але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати. Неодмінно мушу. Може, тоді ти не одружишся зі мною. Але, Роберто, якщо ти тоді не захочеш одружитися зі мною, то, може, ми просто будемо завжди разом?

— Я одружуся з тобою.

— Ні. Я зовсім забула про це. Може, тобі не слід одружуватися. Розумієш, можливо, я не зможу народити тобі ні сина, ні дочки, бо Пілар каже, що якби я могла, то це б уже сталося після того, що зі мною робили. Я мусила сказати тобі про це. Ох, не знаю, як я забула про це.

— То пусте, зайчику, — сказав він. — По-перше, може, це й не так. Тільки лікар може сказати напевно. А потім, я взагалі не хочу мати сина чи дочки, поки цей світ такий, як тепер. І всю любов, що в мене є, я віддаю тобі.

— А я хотіла б народити тобі сина чи дочку, — сказала вона йому. — Як же може стати кращим світ, якщо не буде дітей у нас, у тих, хто бореться з фашистами.

— Я кохаю тебе, чуєш? — сказав він. — А тепер час спати, зайчику. Мені треба встати вдосвіта, а тепер розвиднюється дуже рано.

— Отже, це нічого — оте останнє, що я тобі сказала? Ми все-таки можемо побратися?

— Ми вже побралися. Я беру з тобою шлюб у цю мить. Ти моя дружина. А тепер спи, зайчику, часу залишилося зовсім мало.

— А ми справді поберемося? Це не тільки слова?

— Справді.

— Тоді я зараз засну, а якщо прокинуся, то лежатиму й думатиму про це.

— Я теж.

— На добраніч, мужу мій.

— На добраніч, — сказав він. — На добраніч, дружино моя.

За хвилину він почув, як вона дихає, спокійно й рівно, і зрозумів, що вона заснула, і тепер він лежав зовсім тихо, щоб не збудити ЇЇ якимсь рухом. Він думав про все те, чого вона йому не доказала, і ненавидів усією душею, і радів, що вранці він убиватиме.

Але ти не повинен ставитись до цього як до чогось особистого, подумав він. Тільки як забути про це? Я знаю, що й ми робили страшні речі. Але це було тому, що ми були неосвічені й інакше не вміли. А вони роблять усе свідомо й зумисне. Це роблять люди, які засвоїли все те найкраще, що може дати освіта. Цвіт іспанського рицарства. Який це все ж таки народ! Які сучі діти, починаючи від Кортеса, ГІісарро, Менендеса де Авіла й аж до Пабло! І які чудові люди! На світі немає народу кращого за них і гіршого за них. Немає народу великодушнішого й жорстокішого. А хто розуміє його? Не я, бо якби я розумів його, то простив би йому все. Розуміти означає прощати. Ні, це неправда. Прощення завжди перебільшувалося. Прощення — християнська ідея, а