Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— З часом це в тебе минеться.

— Взагалі-то в такій сім'ї, як наша, комусь і належить тривожитись. Але за тебе я тепер ніколи не тривожуся. Тільки за Девіда. Піду я, мабуть, принесу вам ще випити. А поки готуватиму, заразом і помолюся. Ти ж вип'єш іще коктейль?

— З охотою.

— Та й у Едді, певно, в горлі зовсім пересохло, — сказав хлопець. — Зараз уже десь близько третьої. За три години Едді всього лише раз випив. Це я такий недбалий. Тату, а звідки ти знав, Що містер Девіс не захоче випити?

— Просто догадувався, що він не питиме, поки Девідові так тяжко змагатися з рибиною.

— А може, тепер, коли Девід у затінку, він вип'є. Я його все-таки спитаю. — І він пішов з містка наниз.

— Та ні, Томмі, нема настрою, — почув Томас Хадсон відповідь Роджера.

— Містере Девіс, ви ж за цілий день ще й разу не випили, — не вгавав Том.

— Дякую, Томмі, — сказав Роджер. — Випий ти за мене пляшку пива. — Тоді гукнув угору на місток: — Подай-но помалу вперед, Томе! Нехай вона собі ходить як хоче.

— Даю помалу вперед, — озвався Томас Хадсон.

Рибина й досі кружляла на глибині, але щораз ближче підходила по носу, бо катер посувався тим самим курсом, що й вона. Та й за нахилом жилки стежити стало легше. Сонце було тепер за спиною в Томаса Хадсона, і він краще бачив жилку в темній товщі води, а отже, й певніше вів катер за рибиною, На їхнє щастя, і день випав тихий, подумав він, бо Девід нізащо не витримав би цього випробування, якби взяв на гачок таку рибину навіть за невеликої хвилі. А тепер, коли Девід був у затінку і море залишалося спокійне, уся ця пригода не так тривожила Томаса Хадсона.

— Дякую, Томмі, — почув він голос Едді, а в наступну мить хлопець був уже нагорі із склянкою, обгорнутою паперовим рушником, і Томас Хадсон надпив перший ковток, відчувши в холодній рідині і гострий смак лимона, і запашний дух ангостури, і міцність джину, розведеного крижаною кокосовою водою.

— Смачно, тату? — запитав хлопець. Він тримав у руці пляшку пива з льоду, що на сонці враз припала холодною росою.

— Чудово, — відказав батько. — А джину ти не пошкодував.

— Нічого не вдієш, — мовив Том. — Лід тане надто швидко, Треба б нам мати якісь теплонепроникні оправи на склянки, щоб довше не танув лід. Ось я придумаю що-небудь, коли повернуся до школи. Мабуть, їх можна буде зробити з корку. Тоді, може, подарую тобі на різдво.

— Ти глянь, як орудує Дев, — сказав батько.

Девід змагався з рибиною так завзято, наче тільки-но взяв її на гачок.

— А диви-но, який він плаский і спереду, і ззаду, — зауважив Том-молодший. — І груди, і спина однаково рівні. Немовби склеєний з двох дощок. Зате таких довгих м'язів на руках я ні в кого не бачив. Обидва — і задній і передній — такі самі завдовжки. Справді, тату, незвичайна в нього будова. Та й весь він незвичайний, і кращого брата в цілому світі не знайдеш.

Тим часом Едді внизу на палубі вже спорожнив свою склянку і тепер знов обтирав Девідові спину рушником. Тоді заходився обтирати йому груди та довгі руки.

— Все гаразд, Деві? Девід кивнув головою.

— Слухай, — сказав йому Едді. —Я бачив, як один дорослий чоловік, кремезний, дуженний, мов бугай, перепудився й покинув снасть, не зробивши й половини того, що ти вже зробив з цією рибиною.

Девід і далі орудував вудлищем.

— Здоровенний чолов'яга. Твій тато і Роджер теж його знають. Мастак у цьому ділі. Тільки те й робить, що рибалить. Та взяв на гачок отакенну бісову рибину — і перепудився, і покинув її тільки тому, що було надто тяжко. Рибина ніяк не давалась йому, от він її й покинув. А ти отак і тримайся, Деві.

Девід нічого не сказав. Він ощадив дихання й тільки знай тягнув, нахилявся, вибирав і намотував.

— От і твоя триклята рибина така ж дужа, бо це самець, — пояснив йому Едді. — Якби була самиця, то вже давно б здалася. У неї як не тельбухи луснули б, то серце, чи там ікра полізла б. У цієї породи самці завжди дужчі. У багатьох інших риб дужчі самиці, але в риб-мечів — завжди самці. Це страшенно дужа рибина, Деві, але ти все одно її здолаєш.

Жилка знов побігла за борт, і Девід на якусь хвильку заплющив очі, вперся босими ногами в дерев'яний бортик і, обіруч тримаючись за вудлище, відхилився, щоб трохи перепочити.

— Правильно, Деві, — сказав Едді. — Коли треба — працюй, а ні — то й не треба. Вона собі кружляє, але котушка прикручена, отож вона витрачає на це силу й дедалі більше стомлюється.

Едді обернувся й позирнув униз, і з того, як він повів очима, Томас Хадсон зрозумів: він подивився на великий мідний годинник на стіні каюти.

— П'ять хвилин на четверту, Роджере, — сказав Едді, — Ну, друже Деві, ти вже три години й п'ять хвилин з нею змагаєшся.

Настав час Девідові вибирати жилку. Але замість того вона й далі неспинно збігала з котушки.

— Знов пішла на глибину, — сказав Роджер. — Пильнуй, Деві. Гей, Томе, ти добре бачиш жилку?

— Добре бачу, — відказав Томас Хадсон. Жилка заходила у воду не дуже круто, і з містка її було видно аж ген у глибині.

— Може, вона спускається на дно, щоб там сконати, — дуже тихо промовив Томас Хадсон до найстаршого сина. — Коли так, Дев цього не знесе.

Том-молодший похитав головою і закусив губу.

— Тримай її щосили, Деве, — почув Томас Хадсон слова Роджера. — Прикрути котушку тугіше, і нехай вона собі тягне скільки хоче.

Хлопець загальмував котушку так, що вудлище й жилка, здавалось, от-от луснуть, і напружив усі сили, щоб гідно зустріти це нове випробування, а тим часом жилка збігала й збігала за борт.

— Якщо ти спиниш її цього разу, то вважай, що вона твоя, — сказав йому Роджер. — Глуши, Томе!

— Заглушив, — озвався Томас Хадсон. — Але, по-моєму, можна трохи вигадати, якщо дати задній хід.

— Гаразд. Спробуй.

— Даю задній, — сказав Томас Хадсон.

У такий спосіб вони зберегли трохи жилки, але зовсім мало, і тепер вона, на їхній жах, натяглася донизу майже прямовисно. На котушці залишалося менше, ніж у найскрутніші хвилини перед тим.

— Доведеться тобі, Деве, перейти до самого борту, — сказав Роджер. — Та спочатку трохи попусти котушку, щоб вивільнити вудлище.

Девід