Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— У вас што, чібіси збісні, діряві желудки! Тутки випити нізашто, а ви, закляття би’му, жерете, жерете і не можете остановитися!..

— А ти, Марько, не ганьбися, — мовив ласкаво дід. — Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко…

Баба безпорадно розвели руками, наче щойно випадково випустила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя.

— Пане Фийсо, ви учений чоловік! Скажіть мені, чом ми усе такі жебраки?

— Знаєте, Марько, сесе довга шторія, — поправив клебаню пан Фийса. — Але я постараюся вам розповісти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці, французи… Люди сих національностей, де би не були, на якій землі би не жили, они все думають лем про свою державу, свій народ, свою культуру, звичаї… І тому їм у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а спільне мають лем єдно — велику глупость…

— О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! — запротестував дідо Соломон.

— Но та я вас уважно слухаю, Мішку, — підняв зацікавлено голову пан Фийса.

— Діло в тому, што усі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взятий — дуже і дуже розумний! От сього в других народів не було і не наблюдається! — підняв повчально вказівного пальця дід Соломон.

Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, аби запустити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі великі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо усміхнувся і промовив сам до себе:

— Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі великі філозофи, то по правді вам кажу — сей народ має велике майбутнє!

І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його останні промені рясно посипались у долину Святого Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора ставали на коліна над водами ріки біля мукачівського монастиря.

Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися зграйки білих крилатих чоловічків — крихітні анголята знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.

Богонько останній раз глянув на наші Небесі — тут усе було тихо й мирно.

— Но, раз спокійно на Небесі, — мовив про себе — Богонько, — то і я можу спокійно йти собі спочивати.

Завершувався ще один Божий день на Землі.

Листопадовий ранок пророчої осені 1956 року увійшов однією з найбільших таємниць в історію не тільки нашого присілку Небесі і всього Закарпаття, а й взагалі у літопис ніколи ніким нерозгаданих великих таїнств в житті людства.

…Минала вже десята година дня, а надворі все ще стояла така густа темінь, що її можна було відчути навіть на дотик. Це, власне, була й не темрява, а страх, який щільно спеленав земні й небесні простори.

По людських обійстях рвалася у хлівах із прив’язі худоба і несамовито ревіла.

Моторошно, наче за тисячами мерців, завивали по дворах собаки, а по лісах — вовки.

Зо страху і невідомості люди по хатах били перед іконами пристрасно поклони, покладаючись тільки на милість Божу.

Відтак небеса неспогадано прозріли бузково-голубим сяйвом. І на сході, замість сонця, спливло велетенське живе око. Воно розплющилось на всю широчінь східного неба і пильно почало обдивляти простори земні. І в кожної живої істоти вмить з’явилось таке відчуття, ніби Небесне Око дивиться саме на неї. І не просто споглядає, а проникає у внутрішній світ, зазирає у кожну шпаринку свідомості, перечитує пильно думки, уважно переглядає спогади, намагаючись вивідати щось найсокровенніше, що таїлося і таїться у кожній людині… Як потім зізнавалися наші люди, одних охоплював панічний страх, інших — невимовна радість, окремі впадали у глибоку печаль і безнадію, а декотрі завмирали у передчутті з’явлення Великого Месії, що має раз