Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Нарешті я знайшов півдюжини потрібних мені болтів і переніс їх до каси, де господар розважався негучною музикою. «Зелені рукави» — мелодія, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютні, музика якої долинала з прихованої стереосистеми — дивини для містечка, що мало чотири сотні населення.

Як виявилося, це була дивина й для самого Гейворда, бо ніякої радіоапаратури в крамниці не було. Відхилившись на дерев’яному стільці біля каси, господар сидів і слухав, як Месія грає на дешевій шестиструнній гітарі, яку він узяв просто з полиці. Звук був приємний. Я тихенько заплатив свої сімдесят три центи й залишився стояти біля каси, наново зачарований знайомою мелодією. Можливо, через металічний звук цього дешевого інструмента, а може, через щось інше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англію якогось іншого століття.

— Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмієш грати на гітарі.

— Не знав? То ти уявляєш собі, що хтось міг підійти до Ісуса Христа, дати йому в руки гітару, а він сказав би: «Я не вмію грати на цій штуці»? Чи сказав би він так?

Шімода поклав гітару на місце і вийшов на осоння.

— Або хтось заговорив би російською чи перською мовою. Невже ти гадаєш, що будь-який учитель, гідний своєї аури, не зрозумів би, про що йдеться? Чи не зміг би сісти за кермо тягача «Д-10», чи підняти в небо літак?

— То ти справді знаєш і вмієш усе?

— Так само, як і ти. Я знаю тільки те, що я знаю все.

— І я теж можу грати на гітарі? Отак, як і ти?

— Ні, ти б грав у своєму власному стилі, який різнився б від мого.

— Як би я це робив? — Я, звісно, не мав наміру бігти назад до крамниці й купувати гітару. Просто мені було цікаво.

— Досить зректися всіх своїх обмежень та упереджень, ніби ти не вмієш грати. Доторкайся до інструмента так, ніби це частина твого життя в якомусь перемінному життєвому терміні. Знай: добре грати на гітарі — це для тебе звичайна річ, дай своєму підсвідомому «я» опанувати твоїми пальцями і грай.

Колись я читав про навчання під гіпнозом: студентам навіювали, ніби вони майстри мистецтв, і вони грали, малювали і писали незгірше; за справжніх митців.

— Це важко, Доне, позбутись упередження, ніби я не можу грати на гітарі.

— Тоді й грати буде важко. Тобі будуть потрібні довгі роки практики, перше ніж ти наважишся дати собі дозвіл і твій свідомий мозок нарешті скаже тобі, що ти досить страждав, аби здобути право на добру гру.

— Чому ж тоді не треба було так багато часу, щоб навчитися літати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усі навички доволі швидко.

— Ти хотів літати?

— Над усе в світі! Ніщо інше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здіймався вранці з димарів, і я все це бачив навіч… Ага, тепер я зрозумів тебе. Ти хочеш сказати: «А от про гітару ти ніколи так не думав, правда ж?»

— Ти ніколи не думав так про гітару, правда ж?

— І оце проникливе чуття, яке володіє мною в цю мить, Доне, підказує мені, як навчився літати ти. Одного дня ти просто сів у «Тревел-ейр» і полетів. А перед тим ніколи й ногою не ступав до літака.

— Еге ж, інтуїція в тебе добре розвинена.

— Ти не складав іспитів на пілотські права? Ні, стривай. Ти навіть не маєш прав, так? Звичайних пілотських прав.

Він якось дивно, з ледь помітною усмішкою поглянув на мене, так ніби я мав нахабство зажадати, щоб він показав мені права, а він знав, що може їх показати.

— Ти маєш на увазі такий собі клаптик паперу, Річарде? Ото і є права?

— Так, клаптик паперу.

Він не поліз до кишені і не витяг гамана. Він лише випростав пальці правої руки, і на долоні були пілотські права, наче він весь час носив їх у руці, очікуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвілі чи потерті, і я подумав, що десять секунд тому їх узагалі не існувало.

Та я взяв їх і роздивився. То було офіційне пілотське посвідчення з печаткою департаменту транспорту, видане на ім’я Дональда Шімоди, з його адресою в штаті Індіана, і там значилося чорним по білому: «… Зареєстрований цивільний пілот з дозволом для польотів на категоріях літаків з одним і кількома моторами, сліпих польотів та польотів на планерах».

— А дозволу на управління гідролітаками чи вертольотами в тебе немає?

— Як виникне потреба, то буде, — запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закінчити фразу.

Чоловік, що підмітав тротуар перед парадним входом до компанії «Інтернешнл гарверстер» поглянув на нас і також посміхнувся.

— А як щодо мене? — спитав я. — Мені потрібна кваліфікація пілота транспортних рейсових ліній.

— Тоді ти маєш склепати свої власні права, — відказав Дон.

У радіопередачі Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шімоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев’ятій вечора й тривала аж до півночі. Вели її з кімнати, не більшої за годинникову майстерню. Попід стінами там були різні циферблати, ручки, полиці з магнітофонною плівкою із записами короткої комерційної реклами.

Сайкс почав із запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країні у старезному літаку й