Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Відповідь мала бути така: ні, в цьому нічого незаконного немає, літаки перевірені так само ретельно, як і реактивні транспортні засоби, до того ж вони безпечніші за більшість сучасних повітряних кораблів, зроблених а металевих пластин, і все, що вимагається для польотів на них, — це ліцензія і дозвіл фермера-землевласника. Та Шімода нічого цього не сказав.

— Ніхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, — відповів він.

Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовності, такої потрібної в радіорозмові з аудиторією, яку цікавить: що ж це воно діється, ті бісові літаки так і шугають довкіл. За хвилину на столі Сайкса замигтів телефон прямого зв’язку.

— Дзвоник по лінії один, — сказав Сайкс. — Прошу вас, пані…

— Я в ефірі?

— Так, пані, ви в прямому ефірі, і сьогодні наш гість — містер Дональд Шімода, пілот прогулянкового літака. Прошу, говоріть, ви в ефірі.

— Добре. То ось що я хотіла б сказати цьому чоловікові. Не кожен робить те, що він хоче робити, є люди, які працюють задля прожитку й мають трохи більше почуття відповідальності, аніж оті карнавальні літуни.

— Люди, які працюють задля прожитку, здебільшого роблять саме те, що їм найбільше хочеться робити, — сказав Шімода. — Достоту так, як і люди, що живуть з гри…

— У святому письмі говориться: «… в поті чола твого їстимеш хліб твій».

— Ми вільні робити й це, якщо захочемо.

— Роби своє! Набридло слухати людей, подібних до вас, які знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нині руйнують світ. Погляньте на те, що сталося з природою, з річками й океанами!

Шімода мав з півсотні різних варіантів відповіді, але жодним з них не скористався.

— Ну й нехай собі світ руйнується, — заявив він. — Існують мільярди інших світів, які ми можемо створити і з яких можемо вибирати. Поки людям потрібні планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.

Навряд чи Дон сподівався заспокоїти цим співрозмовницю, і я поглянув на нього з подивом. Він говорив, виходячи із своєї точки зору перспективи численного ланцюга життів і знання, що вкладається тільки в пам’яті Учителя. А співрозмовниця, природно, вважала, що їхні дебати стосуються реальності саме цього світу, де народження — це початок, а смерть — кінець. Дон знав про це… але чому ж він на це не зважав?

— І все гаразд, еге ж? — вигукнула співрозмовниця. — І нема на землі ніякого зла, ніякого гріха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?

— Тут немає нічого такого, чим можна було б занепокоїтись, пані. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цілого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрівноважується, і ніхто не страждає, і ніхто не помирає без власної згоди. Ніхто не робить того, чого не хотів би робити. Немає добра і немає зла поза тим, що робить нас щасливими і що робить нас нещасними.

Жодне його слово не заспокоювало жінку біля телефону. І раптом вона урвала розмову й просто запитала:

— Звідки ви все це знаєте? Звідки ви знаєте, що це — правда?

— Я не знаю, що це правда, — відповів Шімода. — Я в це вірю, бо така віра дає мені втіху.

Я приплющив очі. Він міг би сказати, що випробовував це і все воно справдилося: зцілення, чудеса, життєвий досвід, який робив його мислення правдивим і дійовим. Та Дон нічого цього не сказав. Чому?..

Була причина. Я широко розплющив очі — більша частина кімнати потопала в сутіні, і я бачив тільки невиразний, наче розмитий силует Шімоди, що нахилився до мікрофона. Говорив він одверто, безжально, навіть не пробуючи допомогти бідолашним слухачам зрозуміти те, що він каже, й не залишаючи їм вибору.

— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спізнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому світі, завжди був, є і буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних інтересів. І немає тут ніяких винятків.

Вечір швидко минав, і одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловік.

— Себелюбною! Пане, а ви знаєте хто такий антихрист?

Шімода на мить посміхнувся й розпружився на своєму стільці. Здавалося, він особисто знав цього слухача.

— Може, ви мені повідаєте, — мовив Дональд.

— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а інші хай ідуть хоч до пекла.

— Чи до раю, чи ще куди-інде, куди їм забажається.

— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тільки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тоді станеться?

— По-моєму, тоді це буде чи не найщасливіша планета в цьому куточку галактики, — відказав Шімода.

— Пане, навряд чи я хотів би, щоб мої діти почули оці ваші розумування.

— А що ваші діти воліли б почути?

— Якщо всі ми вільні робити те, що нам заманеться, тоді й я вільний прийти на оте льотне поле з рушницею і розтрощити вашу дурну довбешку.

— Авжеж, ви вільні зробити це.

Лунко клацнула кинута на важіль трубка. Тепер десь у місті був щонайменше один розлючений чоловік. Інші, в тім числі й розлючені жінки, і далі проривалися на зв’язок: на пульті світились і мигтіли всі лампочки.

Зовсім не доконче все мало обернутися отак. Шімода цілком міг висловити те саме, але в інший спосіб, не заїдаючись із слухачами.

У мені нуртувало те саме передчуття, яке виникло отоді і в Трою, коли натовп розпався і оточив Дона. Було цілком зрозуміло, що нам