Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка.

— Ти думав про мене?

— Всю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.

— Може, й не багато, — загадково сказала дівчинка. — Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, в тиші. Ходімо до лісу.

— А де ж бабуся? — запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами.

— Там, у хаті, — неохоче відповіла Катя. — Вона зараз квіткою стала, як я вчора…

— Навіщо так? — вражено запитав хлопець.

— Ми повинні частину життя на Землі бути такими, як там, у себе. Як ваші водолази — скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?

— Починаю розуміти, — збентежився Славко. — А де це — у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала…

— На Планеті Квітів, у Краю Казки…

— Розкажи мені про неї, — загорівся хлопець.

Вони йшли між величними соснами, взявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів.

— Мені важко розповісти про це так, щоб навіть ти збагнув. У вас інший погляд на світ, ніж у нас…

— Як це так? — запитав Славко. — Не збагну!..

— Люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, — вела Катя натхненну оповідь. — В тих казках діяли сильні, незламні герої, звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі діти, дракони і могутні вороги, трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини і небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть з такою повнотою у видимому світі і в світах чуття та думки. Так ваша казка проникла Сонячним Шляхом до нашої планети — до Планети Квітів…

— Як ти сказала? Сонячний Шлях? Що це таке?

— Я не скажу більше, — тихо одвітила Катя. — Я й так сказала багато. Слухай далі. Ми завжди були квітами, жили ніби у сні. А коли прийшла ваша казка, перед нами відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між: світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати наше сонце. Славку, це було тяжко, дуже тяжко. Я тобі ще не можу всього відкрити…

— Чому, Катю? Чому?

— Не знаю, як ти сприймеш. Ще невідомо, що скаже твоє серце, коли перед тобою постане прірва, яку треба подолати! У нас сталося лихо, і його може відвернути лише Земля. Зажди! Я знаю, що ти хочеш сказати: розповісти вчителям, вченим, дорослим людям! Так? О ні! Це не допоможе. Тут потрібне чисте дитяче серце.

— Катю, — несміливо попросив Славко, — от якби ти показала мені якісь малюнки Країни Казки… або фотографії…

— Навіщо ж малюнки? — ласкаво відповіла Катя. — Я можу відкрити тобі вікно у той світ.

— А коли, Катю?

— А хоч би й сьогодні. Ввечері. Перед тим як я стану квіточкою…

— Чудо-цвітом, — задумливо, мовив Славко. — Так назвала казкову квітку моя баба…

— Гарно назвала, — кивнула вона.

— Катю, а чому б нам не зустрітися з Максимом Івановичем? З нашим астрономом?

— А нащо?

— Він щира людина, хороша і ніжна. Він збагне, бо все життя живе мрією. Все б йому про зорі говорити, про небо… про далекі світи… А в нього є багато вчених знайомих. Розумієш? Якби його переконати, щоб він повірив, тоді було б легше. Тоді б ти відкрила свою таємницю, і люди Землі помогли б вам…

— Не знаю, — похиливши голову, прошепотіла Катя. — Щось тривожно мені. Не віриться, що він збагне.

— Я домовлюся з ним. Ось зараз піду в школу, побачу і домовлюся, щоб він чекав нас.

— Ну, гаразд, — зважилася Катя. — Я піду. Ждатиму тебе тут, на горбах…

В напівтемному павільйоні шкільної обсерваторії було прохолодно, тихо. Катя повільно ввійшла туди вслід за Славком, зупинилася, зацікавлено оглянула приміщення. Побачила телескоп, усміхнулася.

— Це — щоб вивчати небо?

— Телескоп, — пояснив хлопець. — Збільшує в тисячу разів.

— А це багато? — наївно поцікавилася Катя.

— Є ще більше. В кілька тисяч разів…

— Ти гадаєш, що це допоможе краще знати світ?

— Знову твої дивні запитання. Поговори про це з Максимом Івановичем. Він зараз прийде….

У коридорі почувся стукіт милиці. До павільйону зайшов Максим Іванович. Він різко зупинився, пильно глянув на дівчину. Нахмурився, ніби був незадоволений собою. Мовчки показав на ослінчик під стіною, сам сів у крісло біля телескопа. Коли Катя й Славко сіли, він скупо всміхнувся.

— Оце і є твоя таємнича незнайомка? Наробила вона шуму, наробила… Ну, що ж ви мені хотіли сказати?

Хлопець хвилювався, не знав, куди подіти руки.

— Пам’ятаєте, в кінці серпня впали метеорити в Чортовій Долині? Ви послали нас шукати їх?

— Ну? — пожвавішав Максим Іванович, гостро глянувши на хлопця. До чого це ти?

— А до того, що я знайшов…

— Що? — крикнув учитель. — Знайшов метеорит? І не сказав? Чи вигадуєш?

— Та не метеорит, а людей у долині знайшов! Ось її — Катю, бабусю стареньку. Відтоді все й почалося.

Максим Іванович провів долонею по спітнілому чолу, покрутив головою.

— Ти часом не захворів, Славку?

— Та ні, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Все, все правда. Я побачив хатинку, а в ній баба старенька. Стіни світилися, і на покуті була чарівна квітка, а потім з’явився вогняний клубочок. А потім…

— Ти що — жартуєш зі мною?