Читати книгу - "Житія Святих - Травень, Данило Туптало"

ж вставав і молився до Бога свого зі сльозами. Розчулився спершу сам скоморох, тоді й жінка його, після того й цілий дім його — і повірили у Христа, істинного Бога, і святе хрещення прийняли. Сказали ж йому: "Ходи, брате, звільнимо тебе від твоєї для нас роботи, як ти звільнив нас від рабства диявольського". Він же сказав їм: "Тому що Бог мій діяв на спасення душам вашим, розповім вам таємницю мою. Я, вільний у єгипетському роді, бачачи вас у блуді великому і загибелі, змилосердився над вами і через те продав себе вам, аби змогти вас, допомогою Божою, наставити на путь спасення. Нині ж, коли Господь спас вас через мене, смиренного, візьміть срібло ваше, я ж піду про спасення инших турбуватися". Вони ж його довго просили, кажучи: "Маємо тебе шанувати як батька і пана нашого, вже-бо відтепер будь нам паном, ми ж тобі хай рабами будемо, лише не йди від нас". Проте не змогли впросити його, не хотіли ж взяти від нього срібняків і казали: "Роздай те, отче, убогим, нам-бо досить спасення нашого". Відповів їм Чоловік Божий: "Ви самі роздайте те, що ваше, я-бо чужого срібла убогим не даю". Вони ж знову просили його, аби принаймні раз на рік відвідував їх, — і пішов від них в инші краї. Тоді знайшов корабель, що плив з Олександрії до Риму, увійшов у нього, хотівши вирушити до Риму. Кораблеплавці ж, коли відпливали від берега, не спитали старця, чи вніс щось на корабель, думали-бо один про другого, що котрийсь із них прийняв на корабель старцеві речі. Хоч же і в полатаному синдоні його бачили, проте думали, що має плату за корабель відповідну. Коли ж відплили від берега десь п'ятсот стадій, почали при заході сонця їсти. Побачили, що старець не їсть, — думали, що постить у день той. Тоді побачили його, що на другий і на третій день нічого не куштує, — думали, що вперше в море вийшов і від морського вітру хворий і їсти не може. Тоді на четвертий і п'ятий день, бачачи, що він без їжі перебуває, спитали його: "Чоловіче, чому нічого не їси?" Він же відповів їм: "Бо не маю що їсти, тому й не їм". Питали ж один в одного: "Хто прийняв на корабель речі чоловіка цього?" І довідавшись, що нічого не приніс зі собою, почали сварити його з гнівом, кажучи: "Чому так увійшов, нічого не маючи? Що будеш їсти і чим віддаси нам плату належну?" Старець же відповів їм: "Я, як же бачите, нічого не маю більше, тільки погане це на собі шмаття. Якщо не хочете мене везти зі собою, відвезіть мене назад і залиште мене там, звідки взяли". Вони ж сказали йому: "Якби і сто золотих давав нам, аби назад ми повернулися задля тебе, то не захотіли б, бо маємо сприятливий вітер у дорогу, що перед нам лежить". І терпіли старця на кораблі, годуючи його Бога ради. Преподобний же, прибувши до Риму, обходив усіх, про кого чув, що добродійно живуть, і з ними розмовляв, приймав собі користь. Для того й подорожував, аби зібрати духовне багатство й купити собі небесне добро у вічному спокої, що й отримав Благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого блаженного Ісидора, Христа ради юродивого, ростовського чудотворця

Блаженний Ісидор був із країв західних, мови римської, роду німецького. Полюбив же правдиву православну віру і вийшов з дому свого, скинув одяг свій і прийняв на себе юродиве життя, уподібнюючись давнім святим Андрієві, Симеону й иншим, що Богові угодили в юродстві: людям здавалися дурними, а перед всевидячими очима Божими були наймудрішими людьми. Тому зробився юродивим блаженний Ісидор, вийшов із землі і батьківщини своєї і в східні пішов краї. І багато від безумних людей приймав образ, кпинів і биття. Терпів же холод зими і спеку сонця, не мав у що одягтися і мучив тіло своє денними й нічними трудами. Вдень-бо як юродивий ходив, вночі ж ненастанно молився і, плачучи, казав собі: «О Ісидоре, через багато скорбот годиться тобі увійти в Царство Небесне, важкодоступним-бо є, лише затяті шукачі здобувають його». Тими словами утішався блаженний, переходив із града в град, допоки не досягнув славного й багатолюдного града Ростова і не захотів у ньому жити. Усі вважали його дурним, що розум стратив, і багатьма докорами й ранами кривдили раба Христового. Він же, наче в чужому тілі, усе з вдячністю терпів, не віддавав злом за зло своїм кривдникам і насмішникам, але молився за них подумки, кажучи до Бога: «Господи, не май їм те за гріх». І ніхто не бачив добродійного його життя. Тоді зробив собі в граді непокритий намет з гілок на одному сухому посеред болота місці, де нині лежать святі його мощі, і був йому той намет храмом молитовним і келією затворницькою, щоб не бачили його люди під час молитви. Цілий-бо день, по граду ходячи, за звичаєм своїм юродствував й образи терпів від нерозумних — коли ж ніч наставала, заходив у намет свій з гілок і ставав на молитві з вечора до ранку, багато молитов до Бога зі сльозами і колінопоклонінням посилаючи. І коли знову день наставав, на юродство своє виходив. Коли знемагало тіло його від великого труду, кидав себе на вулицях града, на гноїщах чи смітниках, і спочивав трохи сном коротким. Якщо ж і в наметі своєму коли засинав, то на землі голій; не мав-бо в ньому нічого, окрім свого многотрудного тіла, і навколо нього гілки, і то непокриті. І хоч мороз, хоч спека, хоч сніг, хоч дощ був — усе те терпів святий, без накриття сидячи у своєму наметі, наче безтілесний. І перебував так у всі дні життя свого задля любови Божої. І наскільки він Бога полюбив, настільки Бог полюбив його і прославив у світі цьому чудесною благодаттю своєю раніше, ніж прославив у безконечному Небесному Царстві стократною невимовних благ винагородою. Сталося-бо чудо дивне і достойне незабування таке. Одні купці пливли морем з товаром своїм у кораблі, і раптом на одному місці корабель зупинився і не міг зрушити звідти, і розбивали його хвилі. Усі, що в ньому були, втратили надію на життя своє і чекали смерти. Тоді вирішили кинути жереб, через кого корабель зупинився. І впав жереб на одного купця, який був