Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Від його слів стає погано, але, швидко опанувавши себе, я намагаюся розібратися.

— Навіщо тобі все це потрібно? — хрипко питаю я.

— Тому, що я хотів тебе, хотів, щоб ти була зі мною, як було задумано. Ти ще не зрозуміла, що я кохаю тебе? — вкрадливо допитується Алекс.

— Хіба це кохання? Схоже на марення божевільного.

— Може й так.

— А тепер що? — не можу не спитати. — Якщо ти ще думаєш, що я готова поділяти твої почуття, то ти помиляєшся. Твій монолог вже ніяк не допоможе моєму гарному ставленню до тебе.

— Та я й не хотів, щоб ти до мене добре ставилася, як ти не розумієш? — підвищує він голос.

Як чоловіка, якого недооцінили, я можу його зрозуміти, але не опускатися ж до подібного?

— Тепер тобі що треба?! — кричу у відповідь я. — Що тут робить ця Вероніка? Яка її роль у цьому всьому?

— Вона мені допомогла, дуже добре допомогла, треба зазначити, — буденно відповідає він. — Я заберу завод Булатова і зможу відплатити Андрію хоча б фінансово. Ну або торкнутися його самолюбства, це для нього найгірше, він завжди дбає про свою репутацію, ніби це найцінніше. На рівні бізнесу мені було важко до нього підібратися, для цього мені потрібна була ти. Коли ти дізналася про його зради, залишилася справа за малим.

— Ну а я тут до чого? — все ще не можу в'їхати.

Він стільки продумував, стільки доклав зусиль… Навіщо? Заради помсти? Невже його так зачепило, що Андрій забрав його дівчину? Але, як і раніше, своєї ролі у цих махінаціях не розумію.

— Завод Булатова належить тобі, Олесю, — чую голос Вероніки й ще більше переконуюсь, що у цих людей не все гаразд із головою.

Я, напевно, знала б, що мені щось належить. Принаймні мені повинні були повідомити, або я мала б бути присутньою на зборах, або якісь дивіденди, та мало що, однаково знала б.

— Це основний козир Андрія. Його завод, який працює як годинник і прибутку приносить у рази більше, ніж завод на сході. Гадаю, що партнерам не сподобається, що завод виявиться не там, де вони залишили його вчора.

Вероніка знову починає сміятися, а в мене вибухає мозок від почутого. Не пригадую, щоби Андрій дарував мені завод.

— Я й не міг подумати, що він перепише завод на тебе, навіть смішно, не чекав. Дякую Ніці, що так добре володіє інформацією, вона й побачила це, і в мене дозрів план. Якщо продати його конкурентам, то він просто збожеволіє, буде волосся на собі рвати, це максимально жирний шматок, відсутність якого завдасть гарної шкоди його бізнесу, — пояснює Алекс, не дивлячись мені в очі.

— То ти зі мною був лише через це? — намагаюся вхопитися хоч за щось.

— Не перекручуй, це сталося буквально пару днів тому.

Нісенітниця якась.

— І що ти хочеш від мене? Щоб я комусь із вас його подарувала? Навіщо мені допомагати?

— А ти що, вирішила, що маєш вибір? — знову вклинюється у нашу розмову Вероніка і бісить вже цим.

Мені хочеться накричати на неї, хочеться взагалі вдарити, що посміла бути тут, але я стримуюсь. Просто не хочеться зв’язуватися з хабалкою, щоб не випустити її словесний пронос собі на голову.

— На місці жінки, яка з такою старанністю намагалася народити дитину, ти поводишся необдумано. Ніколи не знаєш, де оступиться твоя донечка, — єхидно посміхається вона.

— Ти зараз серйозно? — ахаю я. — Сашо, вона взагалі розуміє, що каже? Не вплутуйте сюди мою Дашу, інакше я піду в поліцію.

— Олесю, — починає Алекс, — яка, до дідька, поліція? Думаєш, я боюся твоїх порожніх погроз?

— Вибачте, люди, але мені здається, ви загралися, — прямую у бік дверей, щоб вийти з квартири й не брати участі у цьому театрі хворих акторів.

Чомусь у той момент моя дитяча наївність вирішила, що зможу піти. Що це звичайна побутова сварка, де я можу висловити все в обличчя, послати Алекса в далеку сексуальну подорож, з якої він не скоро ще повернеться, і просто вийти зі своєї квартири. Що це все безглуздий розіграш, і люди не розуміли, що взагалі кажуть.

Мені ніяк не спало на думку, що вони можуть бути не просто неадекватними, а хворими на голову. Що вони готові на все, аби забрати собі те, що, на їхню думку, має належати їм. Тому я дивуюся, коли за два кроки від дверей жорстка рука Алекса, який завжди торкався до мене, як до фарфорової, грубо тягне на себе.