Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

завгодно її переховувати, поки тіло тим часом блукало бездушним, позбавленим будь-яких відчуттів. Хай там як, а я прийшла до того пагорба, тому що хотіла подумати над таємницею лісу і тим, що трапилося минулого дня. З того місця, де я сиділа, я бачила далеко за межами міста галявину, на яку я натрапила, йдучи вздовж маленького струмка, що привів мене до незнайомої місцевості. Я уявила, що знову йду за струмком, і подумки пройшла увесь шлях, поки врешті дійшла до лісу, пролізла попід кущами і в сутінках побачила щось, що змусило мене почуватися так, наче я переповнена вогнем, так, немов я хотіла танцювати, співати і злітати увись, тому що я змінилась і стала незвичайною. Але те, що я бачила, ні краплі не змінилося і не потьмяніло, і я все дивувалася, як таке взагалі можливо, запитуючи себе, невже історії няні були правдою, тому що серед білого дня, просто неба все здавалося не таким, як уночі, коли я боялася, що мене спалять живцем. Якось я розповіла батькові одну з її казок — про примару, і запитала в нього, чи це правда, і він сказав мені, що це ніяка не правда, і лише простаки й неосвічені люди можуть вірити в такі дурниці. Він дуже розгнівався і насварив няню за те, що вона розповіла мені цю нісенітницю, і я пообіцяла їй, що навіть словом, навіть пошепки, ніколи й нікому не прохоплюся про те, що вона мені розповідала, а якщо розкажу — нехай мене вкусить велика чорна гадюка, що живе в лісовому озері. Я сиділа на тому пагорбі зовсім одна і думала, що було правдою, а що — ні. Я бачила щось дивовижне і неймовірно прекрасне, немов ожили казки моєї няні, і якщо я справді його бачила, а не понавигадувала все те, що постало з переплетіння чорного гілля і яскравого світла місяця, який висів понад великим округлим пагорбом, то доводилося визнавати, що у світі було стільки всього неймовірного, прекрасного і жахливого, що його не можна осягнути розумом, і я палко жадала пізнати усе це, хоча й тремтіла перед ним, поперемінно палала, немов у вогні, й тремтіла, немов від холоду. Я глянула вниз на місто, таке тихе і спокійне, як біла картинка, не перестаючи запитувати себе, чи все побачене мною — правда. Багато часу минуло, а я все не могла дійти якоїсь думки. Моє серце тріпотіло в грудях, немов підказувало мені, що я це не з голови взяла, і все ж це було неможливо, і я знала, що мій батько, та й інші, казатимуть, що це цілковита нісенітниця. Я ніколи й гадки не мала бодай словом прохопитися про це йому чи ще комусь, бо знала, що це намарне, з мене лише посміються чи, чого доброго, почнуть сварити, тож дуже довго я поводилася дуже тихо, весь час думала, намагаючись знайти відповіді на питання, що не давали мені спокою. Вночі мені снилися дивовижні сни, а рано-вранці я, бувало, прокидалася з криками, простягаючи до них руки. Водночас мені було страшно, бо там на мене чатували всілякі небезпеки, і якби я не була обережною, то втрапила б у жахливу халепу. Ці прадавні казки ніколи не йшли мені з голови — ні вдень, ні вночі, тож раз по раз я повторювала їх, розказуючи самій собі, блукаючи тими місцинами, де я колись чула їх з вуст няні. А коли вечорами я сиділа в дитячій біля каміна, то уявляла, як няня вмостилася в іншому кріслі й тихенько, щоб ніхто не почув, переповідає мені одну із її чарівних історій. Найбільше вона полюбляла розказувати казки, коли ми блукали полями далеко від дому, й тоді вона відкривала мені великі таємниці, якими не слід ділитися в стінах, адже навіть у них є вуха. А якщо це було щось більше за звичайну таємницю, нам доводилось ховатися в чагарникових заростях чи в лісі. Мені дуже подобалося те, як ми з нянею перелізали через паркани, йшли тихо, мов миші, продиралися крізь густі кущі чи раптово зривалися і бігли до лісу, поки не переконувалися, що за нами ніхто не стежить. Тоді ми могли бути певні, що наші таємниці залишаться між нами і ніхто більше про них не дізнається. Бувало, ховаючись, вона показувала мені всілякі дивовижі. Пригадую, як одного разу ми сиділи в заростях ліщини над струмком, і нам було дуже затишно й тепло, хоча надворі був лише квітень. Сонце пригрівало, і вже почали набрякати бруньки. Няня сказала, що покаже мені щось кумедне, а тоді, як і обіцяла, показала мені, як можна перевернути цілісінький будинок догори ногами, причому так, щоб ніхто не дізнався, що це твоїх рук справа: казанки і каструлі будуть стрибати й перекочуватися, порцеляна битиметься на друзки, а крісла перевертатимуться одне через одне. Якось я спробувала проробити таке на кухні, і виявилося, що мені це непогано вдається, бо цілісінькі гори тарілок попадали із полиць, а робочий стіл кухарки став сторчма і перекинувся просто „в неї перед очима“ — так вона мені сказала. Але вона так злякалась і вся пополотніла, що я більше до того не бралася, тим паче, що вона мені подобалася. Показавши тоді в заростях ліщини, як перевертати все догори дриґом, няня навчила мене імітувати всілякі звуки й шерехи, і я також оволоділа цими знаннями. Потім вона навчила мене всіляких віршиків, які необхідно читати в одних випадках, і жестів, які слід робити в інших, і ще багато чого, що перейняла від своєї прабабусі, коли вона сама ще була малим дівчам. І про все те я думала після тієї дивної прогулянки, коли мені здалося, що я побачила велику таємницю. Мені так хотілося, щоб няня була поруч, щоб я могла її про все те розпитати, та вона зникла більш як два роки тому, і ніхто не знав, що з нею сталося й куди вона поділася. Але я завжди пам'ятатиму ті дні, навіть якщо доживу до глибокої старості, тому що увесь той час я почувалась якось дивно, осмислюючи все, що трапилось, і сумніваючись у тому. То я була певна, що все те — правда, то зненацька мені починало здаватися, що такого насправді не могло бути, і все починалося знову. Втім, я завжди намагалася не робити речей, які могли бути небезпечними. Тож я вичікувала і довго над усім розмірковувала, і хоч не була певна в реальності