Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

того, що бачила, але так і не насмілилася перевірити, чи все те було насправді. Та якось я переконалася в тому, що історії няні були правдою. Я дізналась про це, коли була сама-самісінька. Тремтячи від радості та страху, я чимдуж кинулася до того лісу, де ми колись гуляли і де няня зліпила глиняного чоловічка; Я підбігла до заростей і продерлася крізь них. Діставшись того місця, де ріс бузиновий кущ, я затулила обличчя руками і лягла на траву, де непорушно пролежала дві години, шепочучи до себе солодкі й жахливі речі, знову й знову повторюючи деякі таємні слова. Все, що трапилося зі мною, було насправді, і це було чудово й дивовижно, а коли я пригадала історію, яку розповіла мені няня, а також те, що я бачила в таємному лісі, мене почало кидати то в жар, то в холод, і повітря наче наповнилось ароматом квітів і співом. Мені закортіло зліпити глиняного чоловічка, такого, як колись ліпила няня. Для цього мені потрібно було вигадати хитрий план, постійно бути насторожі й заздалегідь усе обдумувати, тому що ніхто не мав дізнатися про те, що я збиралася робити, та й зрештою, я була вже не маленька, щоб носити у відерці глину. Нарешті в мене визрів план, і, принісши мокрої глини в зарості, я зробила все так, як робила няня, а коли закінчила ліпити, то побачила, що мій ідол вийшов набагато гарніший за той, який колись зліпила вона. Коли чоловічок був готовий, я зробила все, що могла згадати, ба навіть більше, ніж няня, тому що мій ідол був подобою чогось набагато кращого. За кілька днів, швиденько впоравшись з уроками, я знову пішла до того струмка, що якось привів мене у незнайому місцевість. Я йшла вздовж струмка, пробираючись крізь кущі й попід низьким гіллям дерев, по колючих заростях на пагорбі та через темний ліс з повзучими тернами — то була довга-предовга дорога. Тоді я лізла темним тунелем, де по кам'янистому дну колись біг струмок, поки врешті дійшла до хащ, що повзли схилом пагорба, і хоч листя на деревах вже почало розпускатися, все виглядало таким самим темним, як тоді, коли я вперше туди забрела, і хащі були ті самі. Я неквапно піднялася на великий голий пагорб, блукаючи посеред розкиданих там дивовижних каменів. І знову побачила, що все повито моторошною тінню вуура, адже, хоча й сонце на небі світило яскравіше, ніж першого разу, та поміж диких пагорбів усе ще панувала темрява, і навислі дерева виглядали загрозливими й темними, а дивні камені були сірими. Видершись на високий насип і всівшись на камені нагорі, я подивилася вниз на валуни і знову побачила ті дивовижні кола — одне всередині іншого. Я принишкла, спостерігаючи за тим, як камені почали кружляти навколо мене і пританцьовувати на місці. Вони утворювали якийсь нескінченний вихор — здавалося, ніби ти сидиш у центрі Всесвіту і споглядаєш, як довкола тебе літають зорі. Тоді я пішла поміж каменів, щоб злитися з ними в танці й співати чудернацьких пісень. Потім я випила води з прозорого струмка в усамітненій таємній долині, припавши до нього губами, а тоді пішла далі й дісталася глибокого, наповненого по вінця джерела поміж моху, на якому ряхтіли крапельки води, переливаючись різними кольорами. Переді мною був загадковий морок долини, а позаду здіймалася висока трав'яна стіна, і довкруж нависали дерева, через що долина й здавалася такою таємничою. Я знала, що крім мене там більше нікого не було і ніхто не міг мене побачити. Я зняла черевики й панчохи і опустила ноги у воду, примовляючи необхідні слова. Вода ніскільки не була холодною, а навпаки — теплою і дуже приємною, й мені здавалося, ніби мої ноги оповиває шовк або німфа ніжить їх поцілунками. Промовивши інше заклинання і зробивши особливі жести, я витерла ноги рушником, який навмисно прихопила із собою, й одягнула панчохи та черевики. Видершись на круту стіну, я потрапила в те місце, де були улоговини, два чудові насипи, земляні вали і всілякі дивні фігури. Цього разу я не спускалася в улоговину, а обійшла її, щоб чітко, поки ще не стемніло, роздивитися ті фігури. Тоді я пригадала історію, яку майже зовсім забула і в якій ті фігури називалися Адамом і Євою, і тільки ті, кому відома та історія, знають, що вони означають. Тоді я пішла далі, і все йшла і йшла, поки таємною стежиною дійшла до таємного лісу, про який не можна говорити. Здолавши десь половину шляху, я зупинилась і підготувалася, пов'язавши собі на очі хустинку і переконавшись, що крізь неї нічого не видно: ані галузки, ані листочка, ані небесного світла — то була стара червона шовкова хустина з великими жовтими колами, яку я двічі згорнула, щоб нічого не бачити. Тоді я повільно, крок за кроком, рушила далі. Моє серце калатало, мов навіжене, а до горла підкотився якийсь клубок, стиснувши його так, що захотілося кричати, але я зціпила зуби і пішла далі. Поки я йшла, гілля чіплялося за моє волосся, великі шпичаки дряпали обличчя, проте я йшла далі, до самого кінця стежини. Тоді я зупинилась і вклонилася, а потім обійшла галявину навколо, витягнувши вперед руки, але нічого не відбулося. Я вдруге обійшла галявину, обмацуючи все навколо, але знову нічого. Коли я втретє обійшла галявину, все виявилася правдою, і я забажала єдиного — щоб роки промайнули якомога швидше і мені не довелося довго чекати, аби досягти щастя на віки вічні.

Няня, схоже, була пророком, подібним до тих, про яких написано в Біблії. Все, що вона розказувала, почало здійснюватися, і відтоді все решта, про що вона розповідала, стало дійсністю. Ось так я усвідомила, що її історії не були вигадкою, а моя таємниця — не витвір моєї уяви. Але того дня трапилось іще дещо. Я пішла до таємної місцини вдруге. Я стояла біля глибокого, по вінця наповненого джерела, і, ступивши на мох, нахилилася, щоб заглянути в нього, і так я дізналася, хто була та біла леді, що виходила з води, яку я тоді, дитиною, бачила в лісі. Я затремтіла всім тілом, тому що це знання дало мені розуміння інших речей. Тоді я пригадала, що після того, як я побачила в лісі білих людей, няня попросила мене більше про них розказати, і я вкотре їй усе розповіла, а вона слухала і після довгої-предовгої мовчанки врешті мовила: „Ти її ще