Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

побачиш“. І тоді я збагнула, що трапилось і що має трапитися в майбутньому. Я також зрозуміла, хто такі німфи, яких я можу зустріти де завгодно, і вони мені завжди допоможуть. Та я повинна повсякчас шукати їх, і вони являтимуться мені в найдивніших образах і подобах. Якби не німфи, я б ніколи не відкрила цієї таємниці, і взагалі нічого б не було, якби не вони. Колись давно няня розповідала мені про них, але називала їх якось по-іншому, і я не розуміла, що вона має на увазі і про що були ті її казки з німфами, лише знала, що вони дуже дивні. Німфи були світлі й темні, але ті й ті були прекрасними, неймовірно чарівними. Деякі люди бачили тільки світлих, декотрі — лише темних, але були й такі, що бачили і тих, і тих. Однак зазвичай першими з'являються темні німфи, а після них уже приходять світлі, і про них розповідають різні неймовірні легенди. Десь за день чи два після того, як я повернулась додому, відкривши для себе таємну місцину, я вперше запізналася з німфами. Няня розказувала мені, як їх викликати, і я намагалася робити так, як вона каже, але не розуміла, що вона мала на увазі, тож мені все це видавалося цілковитою нісенітницею. Та я вирішила спробувати ще раз і пішла до лісу, де біля озера мені явилися білі люди, і спробувала знову. Прийшла темна німфа, Аланна, перетворивши воду в озері на вогонь...»

Епілог

— Дуже дивна історія, — мовив Котґрейв, віддавши самітнику Емброузу його зелену книжечку. — Я вловлюю основний напрям розповіді, але багато чого зовсім не розумію. До прикладу, на останній сторінці: хто такі, на її думку, «німфи»?

— Гадаю, весь рукопис пронизаний алюзіями на певні «процеси», що як традиція передавались із покоління в покоління. Деякі з тих процесів лише починають відкриватися науці. Наука прийшла до них — а точніше, до сходинок, які ведуть до тих процесів, — найрізноманітнішими шляхами. Я розтлумачив алюзію на німф як на один із тих процесів.

— І ви вірите в їх існування?

— Так, звісно. Думаю, що з цього приводу я можу надати вам переконливі докази. Боюся, ви занедбали вивчення алхімії, так? Шкода, адже вся ця історія пронизана чудовим символізмом, а якби ви були знайомі з деякими працями з цього предмету, я би міг нагадати вам деякі моменти, які можуть багато чого прояснити в рукописі, який ви читали.

— Можливо. Та мені цікаво, чи ви й справді думаєте, що у тих небилиць є бодай якесь реальне підґрунтя? І чи не здається вам, що все це варто віднести до царини поезії чи дивних сновидінь, яким схильна вірити людина?

— Хочу лише сказати, що більшості людей, поза сумнівом, краще сприйняти все це за сон. Та якщо ви бажаєте почути мою справжню думку стосовно цього, то я думаю зовсім інакше. Ні, це радше навіть не думка, а знання. Можу навести вам кілька прикладів, коли люди зовсім випадково наштовхувалися на ці «процеси», вражені абсолютно неочікуваними результатами. У тих випадках, які спадають мені на гадку, і мови не може бути про якесь «навіювання» чи підсвідомі дії. З таким самим успіхом можна припустити, що учень «навіює» собі існування Есхіла[82], коли механічно зазубрює граматичні відміни у грецькій мові.

Однак ви, очевидно, звернули увагу на постійні недомовки, — продовжував Емброуз, — і в цьому конкретному випадку вони скоріш за все були суто інстинктивними, адже авторка рукопису ніколи не думала, що її записи потраплять до чужих рук. Але багато носіїв знань, зі зрозумілих причин, чинить так само. Сильнодіючі цілющі ліки, які водночас можуть також бути небезпечною отрутою, зберігаються в зачиненій на замок шафі. Дитина випадково може знайти від неї ключа й отруїтися. Та в більшості випадків пошуки ведуть розумно, і для того, хто терпляче підбирає ключа, флакони завжди наповнені дорогоцінним еліксиром.

— Ви не хочете детальніше пояснити?

— Правду кажучи, не хочу. І ні в чому вас не переконуватиму. Але ж ви зауважили, як рукопис ілюструє розмову, яку ми з вами вели минулого тижня?

— Та дівчина ще жива?

— Ні. Я був з тими, хто її знайшов. Я добре знав її батька. Він був адвокатом і майже не займався вихованням доньки. Його, крім документів і угод, нічого більше не цікавило, тож ця новина була для нього як грім серед ясного неба. Одного ранку вона зникла. Гадаю, це сталося через рік після того, як вона зробила останні записи в зеленій книжечці, яку ви прочитали. Почали розпитувати слуг, і вони розказали те, що знали, і зробили єдиний логічний висновок — який, насправді, виявився хибним. Зелену книжечку знайшли в неї в кімнаті, а я знайшов дівчину, розпростерту на землі перед ідолом в тому місці, яке вона описувала з таким благоговінням.

— То все-таки це був ідол?

— Так, вона заховала його поміж колючих кущів у густому підліску, який обрамляв цю галявину. Місцина виглядала дикою і пустельною. Та ви й самі знаєте з її описів, якою саме вона була, хоч юне дівча трохи згущувало фарби. В дитячій уяві висоти завжди вищі, а глибини — глибші, ніж є насправді, а вона, на жаль, володіла чимось набагато більшим за уяву. Хтось може сказати, що картина, яка постала з її фантазій і яку вона зуміла описати словами, могла б стати витвором наділеного багатою уявою художника. Але та місцина й справді дуже дивна і безлюдна.

— Вона була мертва?

— Так. Вона отруїла себе... вчасно. Ні, загалом їй не було в чому дорікнути. Пригадуєте історію, яку я вам не так давно розказував про леді, на очах якої віконна рама розтрощила пальчики її дитини?

— А про яку статую йшлося в рукописі?

— Про кам'яну статую римських митців, що з віками не почорніла, а навпаки, стала білою і блискучою. Вона обросла хащами, захована у них, а в добу середньовіччя прибічники однієї давньої традиції знали, як використовувати її у власних цілях. Навіть більше, її зробили частиною страшного ритуалу шабашу. Зверніть увагу, що тим, хто випадково, чи буцімто випадково, бачив сяяння цієї білої статуї, було необхідно зав'язати собі очі, коли вони йшли туди вдруге. Це дуже важливий момент.

— Вона ще й досі там?

— Я послав по інструменти, і ми розтрощили її дощенту. Живучість традицій ніколи