Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Галасливий Квартет? – Фиркнув Леон. – Я вас прошу, пані. Ця казочка про чотирьох бойових Архімагів Фрідану, що виконують найтаємніші та найскладніші завдання задля захисту нашої країни та корони, ще за часів мого студентства перестала бути актуальною. Ніхто в неї не вірить!

– Цікаво, чого саме в це не вірять?.. – Задумливо протяг Грегор. І, вочевидь, він доволі сильно задумався, бо його дерев’яний бокал,  затиснутий у лівій руці, сам собою почав вкриватися дрібними білосніжними квітами. – Невже так важко повірити, що на засіданнях Ради Сімох частина з наймогутніших чарівників країни не просто обмінюється плітками чи безупинно відвішує компліменти майстерності й розуму одне одного, а й дійсно важливими справами займаються?.. В нас не просто так вже кількасот років майже не було зовнішніх конфліктів, віконте.

– І ти дійсно віриш, що Тріада Проклятих, три вищих маги Смерті, у повному складі просто так загинули під час прориву демонів у Грейткіллс? – Єхидство у голосі маркізи можна було черпати келихами. – Леончику, ця трійця могла гамселити архідемонів пачками. Тим паче, ми, некроманти – мало не єдиний вид чародіїв, що з кожним переможеним ворогом лише збільшує власну могутність…

– Стоп… Ви хочете сказати, що…

– Так, шановний віконте… – Цього разу посмішка Еріди Брауні вийшла настільки гіркою, що хазяїн замку, дивлячись в цей час на обличчя магеси, сіпнувся, наче від удару. – Перед вами, панове, сидить остання учениця Маркуса Блідого Князя. І завдяки нашому зв’язку, я на власні очі бачила руку, що обривала життя мого наставника. І хочу вам сказати, що лише на власних лекціях та під час суперечок з ректором, Її світлість Владислава Бургундська знаходиться в образі доброї та дещо балахманної тітоньки. Коли ж справа доходить до її обов’язку захищати інтереси короля та Фрідана – вона діє  чітко,  лаконічно та жорстко. Принаймні, навіть оком не кліпнула, спопеляючи своїм коронним Явленням Вісника свого колишнього співучня.

– Не може бути!

– Співучня?

В цей дивовижний момент, коли барон Грегор Грейткіллс і віконт Леон Д’Альбон були майже однаково здивовані, перший все ж спромігся поставити питання.

– Поправте, якщо я не прав, маркізо. Але, наскільки розумію, члени Тріади Проклятих були останніми представниками своїх сімей?

– Так, це правда, бароне. Вони були останніми в своїх сім’ях.

       Видно і чутно було, що маркізі не надто приємно обговорювати цю тему. Але хазяїн замку мав довести справу до кінця.

       – І, окрім вашої особи, навіть учнів по собі ніхто з них не лишив?..

       – Наскільки можу розуміти – ні, бароне. – Відповіла Еріда Брауні, додавши металічного офіціозу в голос. – Ходили чутки, що лідер Тріади, Аластор Герцог Темряви, лишив по собі навіть не учня, а, скоріш, школяра. Зовсім молодого студента, котрий отримав купу знань, до яких ще мав дорости. Але, як кажуть ті самі чутки, з огляду на події, що стрімко розвивалися і не передвіщували повстанню нічого доброго, Аластор вирішив зробити з дитини вищого напівмерця та заховати її подалі від ворогів, щоб та могла у некротичному сні перечекати усі тимчасові негаразди і повстати, коли обставини це дозволять.

       – Он воно як… – Протягнув Грегор.

       – Красива легенда, не більше. – Стиснула плечима маркіза Брауні.  – Ну то, щось ми, панове, заглибилися в якісь сумні  теми! Пропоную перейти до дещо приємніших дискусій. Шановні майстри, тепер моя черга дарувати подарунки. – Маркіза по-королівські граціозно повернула голову до хазяїна замку. – На честь, так би мовити, нашого примирення та як моя вдячність за… гхм, оренду ваших земель під мої потреби.

       – Що ви, Ваше сіятельство зовсім не зобов’язана… – З фірмовим обличчям пробурмотів Грегор, але Леон почув у голосі наставника дещицю приємного здивування.

       – Звісно, не зобов’язана. Але ж етикет та дипломатія для мене не порожні слова. – Підняла ідеальну брову Архімаг Пітьми. – То ж, вашому учневі я вирішила подарувати одну штуку, що валялася ще в приданному моєї матусі, а потім якось перейшла до моєї власності. Бо мамця не дуже й ладнала з Повітрям, іншим членам сім’ї, як чистим магам Пітьми, воно тимпаче до одного місця, а я – завжди була запасливою. Доречі, судячи з енергопідпису в аурі артефакту, цю штуку робила особисто тітка Белла.

       – Ті-ті-тітка Белла?.. Її сіятельство Ізабелла Парадізі?..

       – Ні, трясця, ота селянка Белла, котру минулого тижня біля Чорних Боліт упир зіжрав. – Сарказм маркізи, наче чавунний чайний сервіз, гримів на всю головну залу. І був приблизно таким само тендітним. – Ну звісно ж вона! Чи багато ще в наш час Архімагів Повітря на ім’я Ізабелла, що здатні зробити таке жахіття?!

       За клацанням пальців маркізи, над правим її плечем утворився ідеально круглий провал темряви, з якого вилізла довжелезна кістяна рука, обережно тримаючи золотий, різний жезл в лікоть довжиною. Рука тендітно поклала його на стіл біля Леона, зробила реверанс (рука, уявляєте?!!) в бік Грегора Грейткіллс – та сховалася в провалі, котрий в ту ж мить захлопнувся.

       – То як, майстре Д’Альбон, маєте припущення, що за штука?.. – Запитала маркіза, з хитрими очима роблячи обережний ковток вина зі свого кришталевого бокалу.

       – Звісно ж. – Пальці Вищого Магістра ніжно вели вздовж золотої рукоятки, оздобленої рожевими (яка мерзенність!) діамантами. На верхів’ї посоха був, вочевидь, сапфір, підсилюючи вкладені в артефакт чари Повітря та акумулюючи необхідну енергію. Леон прочистив пересохле горло і продовжив.