Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

При цих словах Бертран аж зайшовся у нападі блювання.

— Було б краще для всіх, якби це кляте судно пішло під воду! — відповів він нарешті. — І чхати я хотів на те, виживу чи помру.

— Що я чую, невже це говорить Лауреат? — Ебенезер споглядав страждання свого слуги із задоволенням.

— Ні слова більше! — застогнав Бертран і обхопив обличчя долонями. — Хай буде проклятий той день, коли я залишив Лондон!

Із кожною новою скаргою Ебенезерів шлунок відчував полегшення.

— Але як же так? — запитав він уїдливо. — Ти радше будеш вихолощеним слугою у Лондоні, аніж поетом-джентльменом з коханкою і статком? Щось я ніяк не збагну!

— Та краще б уже Ральф Бердсел геть утяв мені того інструмента! — вигукнув Бертран. — Чоловічий стручок — то такий держак, тримаючись за який, жінка обведе його круг пальця. Ех, от і шльондра! Зрадлива шльондра!

Тепер поетове задоволення перейшло у справжній захват.

— Ага, твоєму баскому брикунцю так вкрутили хвоста, що він заревів оленем! Їй-бо, ця діваха добре вчинила, нагородивши рогами того, хто робить собі забаву з того, що наставляє роги іншим!

— Ні, на Бога, ви не повинні так вихваляти цю хвойду!

— Не вихваляти її? Та вона заслуговує на мої всілякі похвали та на мою всіляку підтримку; вона має моє благословення…

— І ваші гроші також, — сказав Бертран, — усі сорок фунтів.

Побачивши, що його хазяїн настільки цим вражений, що не може й слова вимовити, він повідав історію про те, як був ошуканий. Ця дівчина Роботем, сказав він, присягалася, що кохає його, і на цій підставі шість днів тому, як сама вона зі слізьми розповідала, заклала свою честь, дозволивши капітану Мічу певні вільнощі у стосунках з нею, в обмін на що вона змогла порадити Бертрану поставити гроші на дату, на декілька днів пізнішу від тієї, котрій усі віддавали перевагу: вона взнала безпосередньо від капітана Міча, що хоча до Флорешу й справді залишалося плисти один день, однак з півдня наближався шторм, який легко міг віднести їх на сотню миль назад. Водночас вона застерегла, щоб він не розкривав дату свого закладу, а удавав, що також зробив ставку на загальноприйняті дати; вона пообіцяла подбати про те, щоб пастор, який приймає ставки, також тримав язика за зубами — Справжнє кохання за ціною не постоїть. І нарешті, якщо «Посейдон» таки не досягне Флорешу в зазначений день, то в неї є служниця, у яку закохався марсовий, котрий, аби запопасти в неї ласки, присягнеться, що вгледів самі ясписові Небесні береги, а не те що якийсь там острів.

Запевнений таким чином, Бертран поставив п'ятнадцять до одного на день, наступний за цим, — але, на жаль, як йому стало зрозуміло тільки тепер, ця дівка встругнула таке ошуканство, що воно ввело в оману всіх! Її справжнім коханцем, як це видається, був не хто інший, як сам преподобний Табмен, заради поліпшення платоспроможності якого вона й змусила всіх цих нещасних телепнів повірити в те, що вона таємна коханка кожного з них, і намовила їх закластися на ту саму дату. Потім, як і очікувалось, налетів шторм, і всі вони проклинали та оплакували свої збитки, сміючись потаймиру над рештою, гадаючи, що мають таку перевагу над іншими! Але тепер, напередодні свого тріумфу, у цей самий божеський день, який цілком імовірно може стати їхнім останнім, коротко кажучи, годину тому марсовий поклявся, що вздрів гори острова Корву зі свого сідала на грот-щоглі, і хоча жодне інше око, крім його власного, не бачило їх, капітан Міч офіційно виголосив, що на горизонті відкрився берег.

І немов підтверджуючи цю історію, що її розповів слуга, цієї ж миті капітан Міч з'явився на містку і наказав лягти в дрейф, взявши рифи на топселях, — пересторога, яка могла бути викликана одним лише штормовим вітром, незалежно від того, чи був Корву з підвітряного боку, чи ні. І справді, команда помічника прибрати топселі на грот- і бізань-щоглах виявилася дещо запізнілою, бо коли залога все ще піднімалася по вантах, дужий порив вітру розірвав усі три вітрила, та ще й на додачу зломив бізань. Натомість, взявши подвійні рифи, підняли фок, аби запобігти тому, щоб корабель став боком до хвиль і вітру, поки не поставлять на рею фок-щогли новий топсель; потім залога поспішила прибрати рештки вітрила, що шалено розвівалися на бізань-щоглі, — але не встигла, бо з наступним сильним поривом вітру уривки вітрила на ослаблій реї бізані відірвалися, дзвінко ляснувши, немов пістолетний постріл.

Саме цієї найнещасливішої хвилі Ебенезер, якого знову знудило від передчуття того, що отут йому й рішенець, перехилився через релінг; натягнутий, мов струна, уривок вітрила відскочив і, немов батіг, вдарив по його попереку, і він з жахом за якусь мить спостеріг, що перебуває в морі біля корабля! Ніхто не бачив, як він перелетів через облавок; помічники капітана та залога мали свій клопіт, а Бертран, не в змозі під час своєї сповіді подивитися хазяїну в очі, досі стояв біля релінга, закриваючи обличчя долонями. Ебенезер, захлинаючись морською водою, і крикнути не міг, але для його порятунку, навіть якби хтось і почув його, нічого не можна було вдіяти. Коротко кажучи, тут йому і саксаган, якби той самий вітер, що перед тим підкинув його догори, не здув тепер верхівку наступної великої хвилі: піднятий на гребінь, облитий водою і непритомний, поет талапнувся назад на чардак разом із незчисленними тоннами зеленої води Атлантичного океану, і на щастя чи на жаль, Лауреат був урятований.

Однак Ебенезер не одразу прийшов до тями. Деякий час, який для нього міг однаково бути годиною чи роком, він ледь животів у стані якоїсь ейфорії, байдужий до всього, що відбувалось навколо, до того, як плинув час, і навіть до того, що він і досі був живий. Це був якийсь запаморочливий стан, немов уві сні, який здебільшого в жодному разі не можна було назвати неприємним, хоча його час від часу і переривала якась непевна боротьба, що тривала недовго та супроводжувалась якимось невиразним болем. Іноді він бачив