Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

сни — але снилися йому зовсім не жахіття, а якісь чудні супокійні видіння. Два з них повторювалися з певною частотою: першим і найзагадковішим було видіння двох гіпсових конусоподібних гір, високих і ретельно відшліфованих: на вершинах сиділи старці, а навколо них біля підніжжя гір кипіла якась бридка діяльність, природу якої він ніяк не міг збагнути. Іншим видінням було повторення того нещасного випадку, що з ним стався, у якійсь дивовижно зміненій версії: він був у воді, поруч із «Посейдоном», але погода того дня була напрочуд теплою і сонячною, а не штормовою; теплувата вода була зеленого кольору, спокійна, мов у склянці, і навіть не мокра; корабель, хоч усі його вітрила й були напнуті, не просувався вперед ані на дюйм; і не Бертран, а його сестра Анна та його друг Генрі Берлінґейм спостерігали за ним зі шканців, усміхаючись і помахуючи йому, і замість жаху почуття екстазу сповнювало груди поета!

Коли він врешті-решт опритомнів, зміст цих марень відмовлявся воскрешатися в його пам'яті, але почуття спокою увійшло з ним до світу яви. Він тривалий час лежав сумирно з розплющеними очима, потроху впускаючи дійсність у свою свідомість. Для початку, він був живий — деяке запаморочення в голові, слабкість у шлунку та біль у сідницях свідчили про це, хоча він і відчував їх з якоюсь відчуженістю, немов його нездужалі кінцівки йому не належали. Він пригадав нещасливу пригоду без ляку, але не знав, як вона трапилася, і так само не знав того, що його врятувало. Навіть спогад про те, що Бертран втратив усі його гроші, який негайно за цим сплив у його пам'яті, не міг збурити відчуття просвітленості. Поступово він зрозумів, що лежить у гамаку на баку: він упізнав вигляд цього місця, де його колись утримували. У каюті стояв напівморок і тхнуло тютюновим димом, та ще олією від лампи; час від часу було чутно короткий сміх, стишені голоси і ляскіт гральних карт; хтось зовсім поблизу хропів уві сні. Отже, була ніч. Останнє, що він усвідомив, було те, що корабель не гойдало і він рухався плавно, ніби ковзав по льоду, дещо нахилившись на один борт; шторм минув, як і минув небезпечний період штилю у відкритому морі, який часто настає після шторму; «Посейдон» спокійно просувався вперед.

І хоча йому дуже не хотілося залишати той приємний край, де ще зовсім нещодавно подорожував його дух, він незабаром таки звісив з гамака ноги й сів. В інших гамаках довкола нього спали люди, а четверо моряків грали в карти за столом у центрі каюти.

— Дідько! — вигукнув один з них. — Наша спляча красуня заворушилася! — Решта моряків повернулися до нього обличчями, на яких можна було помітити різні усмішки.

— Добрий вечір, — мовив Ебенезер. Голос його був слабкий, і коли він випростався, ноги його підкосилися, а біль в сідницях відновився. Він вхопився за перебірку, щоб не впасти.

— Що таке, хлопче? — поцікавився, усміхнувшись, один морячок. — Ніжки не тримають?

На цьому все товариство голосно зареготало, і хоча він так і не второпав змісту цього жарту, Ебенезер також усміхнувся: те дивне відчуття просвітленості, із яким він прокинувся, робило несуттєвим той факт, що вони напевне сміялися з нього.

— Здається мені, що я впав, — чемно сказав поет. — І дещо забився при тому, отут і отут.

— То було б справжнє дев'ятиденне чудо, якби не забився, — вишкірив зуби один старий уже хлоп, й Ебенезер впізнав у ньому того самого Неда, який уперше відвів його до Бертрана і на додачу так дошкульно його вщипнув. Інші знову зареготали, але таки попросили свого товариша втриматися від жартів і трохи помовчати.

Третій моряк, що здавався дещо менш грубуватим з виду, ніж решта, поквапився пояснити:

— Нед мав на увазі, що воно й не дивно, що у тебе болить там, де тебе вдарили рештки бізані. — Він вказав на боклагу, що стояла поруч на столі. — Давай-но, сьорбни, щоб підкріпитися, поки помічник капітана на палубі.

— Дякую, — сказав Ебенезер і, відпивши з боклаги й здригнувшись від рому, м'яко запитав: — Як так сталося, що я тут опинився?

— Ми найшли тебе непритомного на чардаку під час шторму, — відказав моряк. — Тебе ледь не змило крізь шпигати.

— Сокирник, он він сидить, пустив твою койку на дошки для латок, — весело додав старий Нед і показав на моряка, який заговорив першим, — худого, міцного хлопа років сорока.

— Справді, не хотів тебе образити, — сказав тесля, виклавши карту. — Ми почали набирати воду, а всі мої дошки змило за облавок. Я запитав у твіндеку, чию койку можна використати, і мені вказали саме на твою.

— Ну, що ж, я так гадаю, що не дуже-то й сумуватиму за їхнім товариством. — Розпитуючи далі, Ебенезер дізнався, що був непритомним три дні та три ночі, упродовж яких зовсім нічого не їв. Він був голодний як вовк; кок, очікуючи, що він помре, не залишив для нього пайки, але матроси радо розділили з ним свій хліб і трохи сиру. Вони виказали надзвичайну цікавість щодо його триденного забуття: особливо їх цікавило, чи він і справді нічого не відчував? Його запевнення в тому, що геть нічого, здавалося, дуже їх розвеселили.

— Ну, раз так, то й годі вже про це! — вирік тесля. — Справа ця минула, приятелю, а якщо щось не так, то не забувай, що ми думали, ти ось-ось помреш.

— Щось не так? — Ебенезер не зрозумів. На цю хвилю ром добре вже зігрів усі його кінцівки і відчуття голоду трохи вщухло. Ця каюта на полубаку здавалася доволі затишною. Останнім часом йому не доводилося подибуватися з такою гостинністю, яку виказали йому ці грубуваті матроси, що, без жодних сумнівів, не знали навіть його прибраного ім'я, не кажучи вже про справжню особу.

— Якщо щось і не так, — з теплотою в голосі запевнив він, — то це те, що у своєму очманілому стані я забув подякувати вам як слід за вашу доброту. Якби ж то, заради Бога, у мене був бодай пенс, щоб заплатити вам за все, однак я знаю, що вами рухала природня доброта, а не жадоба золота, як у суходільного люду. Але я злидар.

— І не думай про те, до сраки всі ці подяки, — відповів один із них. — Нехай